Та всю делікатність і гостроту цієї несподіваної появи найкраще відчула і зрозуміла прониклива бояриня Анастасія. Звичайно ж, тепер ніяка сила не змусить Янку погодитися на шлюб з Івором Домажиричем. Вона нахмурилася, розмірковуючи, як швидше спекатися непроханого гостя. Однак нічого не встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до Добрині. Обнявши його за плечі, з надією запитав:
— Ну, що?
— Князь Данило з дружиною вступив до Києва!
— Не може бути! — Обличчя боярина просвітліло.
— Він досі вже біля Софії.
У цю мить ударили в усі дзвони — пролунав радісний благовіст. Спочатку задзвонили на Софії, потім відразу підхопили інші собори та церкви, і над містом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону.
Дмитро полегшено зітхнув і перехрестився.
— Слава Богу! Ви чуєте — князь Данило Романович прибув!
Схопився з-за столу Домажир. Очі перелякано округлилися.
— Як — Данило? А князь Ростислав? Де ж він?
— Князь Ростислав тільки що залишив Київ — без суперечки і без опору, — сказав Добриня.
Домажир заморгав повіками, безпорадно розвів руками.
— Що ж нам тепера робити? Га? Іворе, чи чуєш? Що ж нам тепера робити?
Тисяцький так розгубився, вигляд його був такий по-чудернацькому нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засміятися.
— А що робити? Йти до нового князя на поклін! Йти до нового князя!
Увечері відбулася зустріч Дмитра з князем Данилом. Востаннє вони бачилися сімнадцять літ тому в палючому південному степу між Дніпром і Калкою, коли руські полки переслідували загони вивідачів хана Джучі і темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двічі мав нагоду розмовляти з юним князем на снемі у Києві, де вирішувалося — іти на допомогу половцям, розгромленим невідомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тоді Дмитрові було стільки літ, як тепер князеві, під сорок, а сам князь був зовсім юним витязем, бо йому ледь-ледь звернуло з двадцяти. Однак, незважаючи на різницю у вікові, вони знайшли спільну мову і відчули якусь ще не усвідомлену до кінця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв зрілий муж неабиякої сили і, певно, неабиякого розуму. Був він і зараз по-юнацькому стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-під високого чола на боярина глянули ясні, виразні очі, а рожеві губи розкрилися в добрій усмішці.
— Дорогий мій боярине, я радий бачити тебе при здоров'ї! — Князь пішов назустріч Дмитрові. — І дуже вдячний за звістку, що й стала причиною нашої сьогоднішньої зустрічі.
— Княже, я теж радий тебе бачити, та ще й Великим князем київським.
Данило провів боярина до столу, і вони сіли один проти одного.
— Чим живе Київ, Дмитре? — спитав князь.
— Тривогами, княже. Чує моя душа, що Поле ворушиться, гомонить і одного дня рушить на нас. А ми не готові. Лише за півроку змінилося кілька князів: ти — четвертий. Хто ж подбає про оборону Києва? Вся надія на тебе, княже!
— Кияни самі повинні подбати про себе! Ніякий князь, якщо бояри, купці, духовенство та й увесь люд сидітимуть склавши руки, нічого не зробить. Ти ж знаєш, як оборонявся Козельськ: князь Василій був ще дитиною нетямущою і не міг очолити оборону свого міста. Тоді городяни самі вирішили — битися до останнього! І трималися довше, ніж Рязань чи Володимир, — аж сім тижнів! За той час вони поклали тисячі Батиєвих воїнів, а скількох поранили! А Київ же — не Козельськ…
— Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив сімнадцять тисяч стріл, тисячу луків, стільки ж мечів та списів, завіз каміння для метання, смоли, жита, пшениці, проса — в засіки… Коли б кожен боярин так!
— Отож-то! Коли б кожен так! — повторив у задумі князь, а потім, помовчавши, раптом запитав зовсім про інше: — Боярине, віддай мені свого пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що приїздив до мене!
— Добриню? Так він не мій пахолок. Він вільний смерд, і я на нього не маю ніякого права. А що він тямущий хлопець, то ти не помилився, княже.
— Я набираю дружину — якраз із смердів, із закупів, бо галицьке боярство зазналося, запаніло, так і норовить встромити палку в колеса своєму князеві. Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.
— Знаю, княже. Я побалакаю з Добринею, може, він піде до тебе на службу.
Два наступні дні князь Данило вів перемови з єпископом, з настоятелями монастирів та соборів, з боярством та купецтвом. А на третій, у післяобідню пору, у гридниці зібрав боярську думу. Запросив на неї ліпших людей Києва. Бояри сіли ліворуч, єпископ з настоятелями — праворуч, купці — позаду.