Добриня стояв на валу і дивувався: тихо, вже сонце підбилося височенько, а татари мовчать. Відійшли в поле, грюкають там сокирами, щось лаштують, а що — звідси не розбереш. Це непокоїло Добриню, бо він добре знав підступність і хитрість супротивника. Що ж він готує? Відповіді не було.
Лише опівдні орда заворушилася. В полі пролунало глухо і грізно:
— Кху! Кху!
І тоді зі всіх боків до Княжої Гори зрушили з місця щільні ряди баатурів і, прискорюючи ходу, помчали до городища з драбинами в руках. Стріли русичів не зупинили їх. Падав один баатур — на його місце ставав другий, підхоплював драбину і разом з усіма кричав:
— Кху! Кху! Гурракх!
Драбини упали на вали. І не просто упали, а залізними гаками, прив'язаними до верхніх щаблів, міцно зачепилися за дерев'яні заборола. Тепер їх не відіпхнеш назад, не посунеш набік.
“Так ось яку хитрість застосували татари, — подумав Добриня, відкидаючи непотрібні вила-дворіжки і беручись за меча. — Попруть на вал, мов сарана, — не відіб'єшся!”
Бій, страшний рукопашний бій розпочався одночасно на всьому обводі городища. Навіть там, де вал тягнувся понад самим урвищем, татари ціною нелюдських зусиль зуміли підняти вгору драбини і вже лізли на забороло. Тріск, брязкіт, крики, стогін, прокляття — все змішалося в один громоподібний рев. Коротко і пронизливо цвьохали стріли, свистіли, розтинаючи холодне осіннє повітря і людські черепи, прямі мечі та криві монгольські шаблі, з глухим хряскотом репалися під булавами та татарськими шокпарами голови. І кров бризкала на всі боки, щедро обагрюючи старе дерево заборол, і трупи захаращували вузькі проходи, і вогненні стріли та начинені горючим китатським зіллям паперові ракети летіли на вцілілі після вчорашнього приступу дахи будівель і підпалювали їх. І ядучий дим здіймався над городищем і виїдав очі.
Добриня не знав, чи живий молодий воєводич Грицько, чи вже поліг, як полягли сотні захисників городища. Не чути було його голосу, та й самого не видно було. Тому, збивши біля себе купку воїнів, Добриня відчайдушне захищав надбрамну вежу.
— Тримаймося, хлопці! Тримаймося! — заохочував він своїх товаришів, що билися поруч. — Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо! А що може бути почеснішим для воїна, як усвідомлювати, що загинув ти не задарма, що прихопив з собою на той світ одного, двох, а то й десятьох ворогів! Та й б'ємося ми за рідну землю, за своїх людей, за правеє діло!
Його довгий двосічний меч разив ворогів безпощадно; відбивав ворожі шаблі, протикав горлянки, розтинав голови навпіл чи залишав криваву мітку на обличчі.
Однак сила силу ломить. Вже в багатьох місцях татари захопили забороло. Під могутніми ударами пороків упали ворота, і густий натовп озвірілих від крові ординців — у заячих, рисячих, вовчих малахаях, баранячих кожухах — увірвався в городище і накинувся на беззахисних жінок, дітей та стариків. Виск, плач, зойк струснули землю. На валах ще тривала січа, а в городищі почалася кривава розправа переможців над беззахисними людьми.
З надбрамної вежі Добрині добре видно, що робиться внизу, і він зрозумів, що це кінець. І тут його охопив божевільний шал. Він рикнув, мов буйвол, і одним ударом, в який уклав усю свою силу, розчахнув навпіл баатура, що підвернувся якраз під руку.
— Ге-ех!
Відразу ж вирвав з падаючого тіла меча і вразив другого — сторчма в живіт. Але той упав не назад, а навалився вперед, скувавши його дії. І в ту мить Добриня відчув, як щось важке торохнуло його по голові. В очах заблимали зірки, в ушах загуло — і він провалився в глибоку темну яму…
І мариться йому, ніби лежить він горілиць на возі, на снопах запашного свіжоскошеного жита, віз їде, погойдується, поскрипують ярма, важко сопуть воли, небо синіє над головою, але дихати важко, бо його притягнуто через груди рублем, і той рубель поволі сповзає з грудей до горла і от-от задушить його. Він намагається закричати, покликати на допомогу батька, який сидить попереду з батогом у руках і не бачить, як мучиться син, та скрикнути не може, бо йому не вистачає повітря — забило віддих. Тоді він збирається з силами, піднімає руки і штовхає рубель від себе, щоб хоч раз дихнути і криком чи хоча б стогоном покликати батька…
Нарешті його свідомість прояснюється, і він розплющує очі. Ні воза, ні батька, ні жита, ні волів. А лежить він горілиць на валу, біля дубового заборола, і на нього навалився проткнутий мечем баатур і своєю вагою та рукояткою меча, що стримить у ньому, здавлює йому груди і горло.
— А-а… — намагається подати голос Добриня. — А-а-а!..