Він перший помітив нойона та його нукерів. Щось знайоме в його зовнішності змусило його підвестися. Жадігер? Невже він? Так, він, Жадігер. Що ж несе йому ця зустріч?
Жадігер зупинив коня прямо перед ним. Витріщив очі. Його тверде обличчя, бронзове і безвусе, виражало непідробний подив.
— Добриня? Ти? Ти був на Княжій Горі?
— Був.
— Авжеж! Товрул казав, та ніколи мені було шукати тебе. Тепер я знаю: після загибелі брата Жокте ти залишився в Киюві. Але, як бачиш, ти помилився. Кожен, хто виступає проти нас, помиляється і гине або потрапляє в полон, і на нього накидають кангу, як оце на тебе.
— Так, я знову став полонеником… Ти уб'єш мене?
— Навіщо? Ти одного разу приніс мені щастя. Не виключено, що і вдруге принесеш. Я вірю в долю. Ти знову станеш моїм полонеником і разом з іншими, яких я відберу зараз, підеш зі мною!
Він вибрав три десятки найсильніших, і їх зразу ж Жадігерові нукери погнали по лісовій дорозі на схід. Ніхто не знав, куди їх ведуть. Ніхто, крім Добрині.
У нього похололо під серцем — лісова дорога вела прямо в Лисівку, до Лисівського монастиря і до Калинового Кута. А туди ж усього три чи чотири версти!
Скільки разів ходив він по цій дорозі! Довкола стояв глухий осінній ліс. Вікові жовтогарячі сосни високо здіймалися вгору зеленими головами і прикривали від вітрів і бур густий підлісок — всю оту вільшину, горобину, ліщину, калину, що зараз, в осінню пору, горіла десятками барв і сповнювала повітря п'янкими запахами опадаючого листя та дозрілих плодів.
Нукери підганяли полонеників гарапниками. Люди спотикалися, але тюпали прискорено, підбігцем. Незграбні канти на їхніх шиях похитувалися, моя ярма, поскрипували і чіплялися за кущі ліщини, на яких ще подекуди висіли потемнілі кім'яхи горіхів. Невільники рвали їх і ховали в кишені, щоб потім, на привалі, хоч трохи втамувати голод.
Лише Добриня не рвав. Його серце тужно стискалося. Ось — Погар, ось дорога на Скиток, ось місток через тихий ручай. Нарешті — Кладова… А зараз і Лисівка…
З кожним кроком наближалося страшне лихо до рідних місць, до найдорожчих людей. А він нічим не може їм допомогти!
Лисівський монастир виринув раптово, як тільки мунгальський загін виїхав на широку галявину. Він стояв на крутому пагорбі, що обривисто спадав до Ірпеня. За посірілим від часу заборолом здіймалася золотими хрестами дерев'яна церква з високою дзвіницею, а довкруг неї темніли приземкуваті будинки — келії ченців та всякі служби.
В ту ж мить забив на сполох дзвін. Із-за заборола виглянули чорні ковпаки. Такі ж ковпаки з'явилися і на дзвіниці. То ченці у великому страхові стежили за тим, як мунгали виринали з лісових хащів і оточували монастир.
Жадігер, що їхав попереду, щось крикнув — і один загін звернув ліворуч і навскач помчав по узвозу до греблі, що вела в Калиновий Кут, а другий — до монастиря.
Добриня обімлів. Калиновий Кут лежав на тому боці річки, як на долоні, і було видно все, що там робиться. З першими ударами дзвону люди вискочили з хат — побачили вершників. Крик жаху долинув через заплаву до Лисівки. Люди враз заметалися по селу, по дворах, по городах. Одні поверталися до хат, щоб сповістити своїх про несподіваний напад, інші вибігали з вилами, косами, надвір, треті — таких було небагато — кинулися через Рудку в ліс, що темнів попід горою.
“Тікайте! Тікайте! — безмовно волала Добринина душа. — В цьому ваш єдиний порятунок! Тікайте!”
Він глянув на Рокитне озеро, знайшов свою хатину. Що там? Він же не раз казав, щоб, зачувши небезпеку, всі тікали до лісу! Хтось із двору ніби метнувся до Рудки і зник в заростях верболозу, але хто — не розібрати! Далеко!
А тим часом нападники одним духом перехопилися через луг і почали оточувати село. І тут трапилося те, чого ніяк не чекав Добриня. Назустріч нападникам з-за хат, з-за хлівів виступили лучники і зустріли ворога роєм стріл. Кілька вершників упало, їхні коні теж упали, але страшна у своєму нестримному натискові лавина вже досягла села, і там зав'язався рукопашний бій.