Добриня застогнав. Що можуть зробити його погано озброєні земляки, які до того ж ніколи не воювали, супроти загартованих у безперервних боях, досвідчених і добре озброєних воїнів Батия? Вони не встигли зібратися докупи і оборонялися розрізнено, купками або навіть поодинці. Тому ставали легкою здобиччю степовиків.
За боєм у Калиновому Куті спостерігав не тільки Добриня, а й Жадігер.
Побачивши, що сотня зазнала втрат ще на підході до села, він бридко вилаявся і спорядив гінця.
— Передай — спалити все дотла! Не залишати жодної хати! Пощади не давати ні старим, ні малим. Всіх непотрібних нам перебити, дужих — забрати в полон!
Гонець схилив у поклоні голову і миттю помчав по греблі на той бік річки.
— Жадігер! Жадігер! Не роби цього! — гукнув у розпачі Добриня, кидаючись до сотника і хапаючи його за стремено.
— Чому? — витріщився той.
— То моє село! Там мої рідні! Мене убий — їх не чіпай!
Жадігер хижо вищірив крупні кінські зуби, уперіщив Добриню гарапником по плечах.
— Як смієш, рабе, заступатися за тих собак? Наша сила — в жорстокості, а ти просиш про милосердя! Чінгісхан заповідав нам не мати жалю навіть до своїх співплемінників, а ти хочеш, щоб я проявив співчуття до тих, хто вчинив спротив моїм воїнам, хто підняв на них руку! Ніколи не буде цього! Не проси! Дякуй, що тебе не вбив! — і він, сидячи на коні, чоботом відштовхнув від себе нахабного богола.
Добриня впав, але тут же схопився і, рятуючись від ударів, кинувся до гурту полонеників. Вони розступилися — і довгий Жадігерів гарапник уже не дістав його.
Тим часом Калиновий Кут запалав з чотирьох кінців. Дерев'яні хатини, хліви і клуні, криті очеретом та соломою, спалахнули, як сухе сіно. Серед того пожарища зчинився страшний крик, лемент, виск, що перелетів через луг, через річку — аж до монастиря і різким болем віддався в Добрининому серці. Чуєш? Це ж, здається, кричить мати — і голос її слабне і раптово замовкає, обривається… А ось ніби озивається батько, а потім Ганночка… Вищать діти… По подвір'ю гасають вершники. Над їхніми головами зблискують шаблі і падають вниз, укорочуючи комусь віку… Боже! Що робити? Як і чим їм допомогти? Нічим допомогти, ніяк допомогти…
Добриня охопив голову руками, заплющив очі і, схилившись комусь на груди, беззвучно заридав.
— Не хочу жити! Не хочу бачити цього страшного суду! Цього пекла! Я уб'ю Жадігера!
Він стиснув кулаки і рвонувся, щоб бігти, але міцні руки притримали його.
— Куди? Ти збожеволів? Не встигнеш і кроку зробити, як тобі довбешкою розтрощать череп! Нікому не допоможеш і сам загинеш даремно!
Добриня схилився комусь на плече і крізь сльози глянув на Калиновий Кут.
Бодай був не дивився! Там усе палахкотіло. Отой невеличкий шматочок рідної землі, обмежений з трьох боків болотами, річками та озерами, де він народився, жив і був колись щасливий, тепер вирував морем полум'я. Знизу бухало жовтогаряче, аж малинове пекло, звідки линули голоси болю і відчаю, а зверху клубочився темний дим, що летів у небо, пронизуване червоними іскрами. І все покривалося переможними вигуками нападників, іржанням коней та ревінням нажаханої худоби.
По греблі вели бранців. Їх було небагато. Одягнуті хто в чому встиг вискочити з хатин, простоволосі, обсмалені вогнем, закривавлені, вони впереміш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на рідне село, що потонуло у вогні.
Добриня намагався впізнати кого-небудь із своїх, але впізнати не міг — ні чоловіків, ні жінок, ні дівчат. Всі вони здалеку здавалися на одне лице.
Він довго ще на щось сподівався — вдивлявся в кожну постать. Чи нікого не пізнає із своїх? Та нікого не впізнав. Пройшли сусіди — ближчі й дальші, пройшли односельці, а своїх не було, і Добриня зрозумів, що їх уже й не буде. Надія розтанула, випарувалася, як весняний сніг, і він опустив голову, відчувши, як щось важке й холодне налягає йому на плечі…
Так він стояв довго. Дивився услід валці невільників, яку повели до Жорнівського лісу, потім поглянув на Калиновий Кут, що вже догорав. І з його очей бризнули сльози, там тепер димілися чадні згарища, чорніли обгорілі кущі та дерева. Щойно був Калиновий Кут — і не стало його!
Із розпачу його пробудив різкий голос Жадігера:
— Добрине! Де ти? Добрине!
Добриня підвів голову, поправив тверду кангу, що муляла шию, похмуро озвався:
— Я тут!
— Іди лишень сюди, паршивцю! Скажи своїм патлатим шаманам, щоб негайно відчиняли ворота! Інакше і їм те буде, що твоїм землякам! Іди!