Отже, Київ залишився сам на сам з усією силою Степу! Город могутній — мови немає. Мабуть, наймогутніший з-поміж тих, які ще були незалежними, але людські сили у ньому обмежені, а військові ще менші, бо жоден князь не залишив тут своєї дружини. Єдиною справжньою військовою силою була київська міська залога, яку утримує боярська дума, але вона невелика. Тож уся надія на городян, здатних узяти зброю до рук, на бояр, купців, ремісників, смердів, що втекли сюди з навколишніх сіл. Але скільки їх? Десять тисяч. Ну, дванадцять від сили. А ворогів? Цікаво, скільки ж їх? Якщо подивитися з міських валів, то — тьма-тьмуща!
Дмитро зітхнув і заплющив очі. Перед його внутрішнім зором постав Київ — Гора і Поділ. Як його утримати? Куди передусім ударить Батий — на Гору чи на Поділ? На Золоті ворота? На Білгородські? Чи на Лядські? Де зосередити головні сили киян? Одних валів — кілька верстов! Якщо рівномірно розподілити воїнів, то вийде по тисячі на верству — дуже ріденько! Один рядочок — та й той не густий! А Батий, напевне ж, ударить десь в одному місці. Великою силою! Але — де? Поділ слабше укріплений, ніж Гора, його, мабуть, не варто і захищати. Але відразу переводити подільців у Верхнє місто теж нерозумно. Поки не стане ясно, де Батий готуватиме приступ, зривати їх з місця не слід.
Від думок тріщить голова. І все одно зараз нічого путнього придумати не можна. Майбутнє покаже.
В комірчину заглянув гридень.
— Воєводо, наші подають знак! Повертаються! Дмитро швидко схопився і вийшов у підворіття. Тут було темно, лише крізь грати залізного заборола у брамі пробивалося тьмяне нічне світло.
— Щось нікого не чути.
— Перебираються через рів. Зараз будуть тута. Справді, з глибокого рову долинув якийсь неясний шум, шурхіт, а потім пролунав умовний знак — скрекіт сороки:
— Скре-ке-ке-ке!
— Піднімайте ворота! — наказав схвильовано воєвода. Заскрипіли підойми, загуркотіли, намотуючись на дерев'яні барабани, ковані ланцюги — і залізні грати поволі поповзли вгору. Попід ними, пригинаючись, почали входити до міста воїни.
Хтось приніс палаючий смолоскип — стало видніше. Темні постаті все ішли і йшли, поминаючи мовчки воєводу. І раптом у цій напруженій тиші пролунало коротке і радісне:
— Батьку!
Воєвода здригнувся, розкинув руки.
— Ілля! Синку!
Ілля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний одяг, але Дмитро відразу впізнав його по голосу і пригорнув до грудей. Вони відступили вбік, щоб не заважати нікому, і, обнявшись, мовчки заплакали. Біля них стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гридні, що тримали зв'язаного полоненика.
Всі довго мовчали, аж поки Дмитро відірвав від грудей сина і не глянув затуманеним поглядом на них і не спитав:
— А це ж кого ви привели? Невже мунгал?
— Це десятник Товрул, воєводо.
— Добре, що спіймали такого птаха. Тримайте його міцно! — І звернувся до Миколи: — Втрати великі?
— Втрат немає, тату. Нам пощастило.
— Це ще краще! Тоді — не гаймося! Ходімо додому — там уже нетерпляче ждуть нас.
…Невдовзі всі сиділи в боярському теремі за гостинним столом. Потріскували у підсвічниках свічки, пахло воском. Чашники наливали у келихи холодну шипучу ситу.
Воєвода, що сидів у голові стола, підняв келих.
— Сину наш, за твоє повернення! Нерадісний, правда, зараз час, але все одно ми раді, що ти з нами, а далі — що Бог дасть!
Бояриня з другого боку пригорнулася до Іллі, поцілувала в зарослу щоку, схлипнула. Вона все ще не вірила в своє щастя.
У Янчиних очах теж стояли сльози. Вона не відриваючись дивилася на брата і нікого більше не помічала. Добрині здалося, що за той недовгий час, що він її не бачив, дівчина підросла, подорослішала. Під очима у неї залягли ледь помітні тіні, а щоки схудли, обриси їх порізкішали. Хворість яка чи мунгальська навала наклали на неї цю печать дорослості?
Задумавшись, він не помітив, як вона швидко глянула на нього. Очі їхні зустрілися. Йому здалося, що вона приголубила його поглядом, ніби сонячний промінь зазирнув у його серце. І воно здригнулося.