Сава тут був чужий. Рибалки бачили, як його пересмикувало, коли спіймана риба билася об палубу і він замість того, щоб кидати її в бочку, намагався зіпхнути хоч кілька за борт. Сава нарешті заробив добрячого лупка від бригадира, котрий називав його ідіотом і дівчиськом. Ніхто на це не звернув уваги, а Сава, боляче вдарившись об поручень, очманіло мовчав… Він здогадувався, про що думають рибалки: «Ми зробимо з нього свого. Хай звикає». Все це були старші, сімейні чоловіки і на Саву дивились, як на одного з власних пуцьвірінків. «Залізна команда на залізному кораблі», - пишались вони. Але Сава зрозумів, що ніколи не звикне до цього діла, не стане ловцем риб і взагалі не зможе заподіяти шкоди нічому живому. Він з цим народився, і це був ще один доказ його неповноцінності в суспільстві, де хтось, спіймавши щось, не випустить його, а з’їсть, де люди — єдині істоти, які самі знищують і знищують собі подібних.
Сава випустив курчат з хлівця, насипав їм пшона. Дощ передумав падати, сонце припікало вже дужче. Хлопець скинув сорочку і, легко ступаючи босими ногами, пішов у будинок готувати сніданок для себе й матері, котра ще спала.
Він їсть сам, як звик за останні місяці, коли працював на судні. Залишає сніданок для матері на столі, прикривши його серветкою, хоч, коли повернеться з міста, знайде його майже неторканим.
Сава дивиться на себе в дзеркало, причісуючи густе волосся. Гребінець черкає об роги, які не може прикрити волосся, навіть коли зачесати його догори.
Хлопець виходить з дому, прихопивши сумку на продукти. Кущі, висохлі від роси, черкають його по лиці, така вузенька стежка від їхнього порога до хвіртки. Губи солоні від морського вітру, що робить солоними навіть полуниці в садку.
Коли він вертається десь під обід, мати уже сидить на змайстрованій Савою лавці…
— Мамо, я більше не буду там працювати.
Сава відводить погляд від материних великих карих очей. Вона на мить повертає голову, а потім знову дивиться на дорогу, чекаючи втомленого мандрівника чи когось з сусідів. Коло неї нічого нема: ні книжки, ні шитва, навіть окулярів від сонця, хоч дорога аж палає під сонячними променями. На матері синій халат в рожевих квітах, через що її незасмагле лице видається наче прозорим. Такі ж прозорі руки втомлено лежать на колінах.
— Чому?
— Мені там нецікавої- відповідає Сава.
«Море, воно таке порожнє. Хлопцеві тільки чотирнадцять років. Я хвора, з мене ніякого толку. Йому потрібно спілкуватись з ровесниками. Я певна, що він буде користуватись успіхом у дівчат. Погляньте, яке в нього струнке тілої» — скаже вона уже пізніше за розмовою, коли Сава на другому кінці саду полотиме квіти. Чи не тому, що він повернений до неї спиною, вона вважає, ніби син не чує її довгих розбалакувань. Навряд чи й помічає вона його присутність. А ось у цьому Сава помилявся. Вони обоє вивчали одне одного віддавна.
Сава мусив радіти з того, що хоч бачить маму, котра, відколи вони поселились удвох у цьому будиночку, не впускала його до своєї кімнати. Та й у нього не було потреби звертатись до неї з якимись питаннями, і, тільки він став більш-менш самостійним, вона поступово почала віддаляти його від себе. Сава знав, де що лежить, в господарських речах був талановитим, якось усе легко давалось йому до рук. Хлопцеві тільки потрібно було знати, що він не сам, що у нього є мама, єдина рідна істота в світі. Мамин кашель за стіною, кроки, стук дверей перетворювали будинок на людське житло. Сава ж боявся, так боявся, що він не зовсім людина. З жахом прокидався вночі, коли йому снилось, як він обростає шерстю, втрачає мову і їсть траву.
А ходити до зоопарку він перестав у дванадцять років. Він жив у тому самому будинку, в якому народився. В місті якраз зареєстрували випадки хвороби, занесеної, очевидно, ласками, як стверджувала епідемстанція. То була гидка хвороба: тіло вкривалося лишаями, випадало волосся, запалювались очі, що іноді спричинювало сліпоту. Все це супроводжувалось лихоманкою, яка цілковито виснажувала організм. Епідемія наробила великого переполоху. Школи позачиняли. Шукалась вакцина, але поки що безрезультатно.
Сава мав багато вільного часу. Мати наказала йому сидіти вдома, але він не міг не порушити наказу. Надворі палала осінь, вода в морі ще не схолола, в лісі можна було нагребти купи золотисто-червоного листя і качатись досхочу або вилазити на дерева по горіхи. Сава іноді приєднувався до дітей, котрих добре знав і котрі вже не задавали йому дурних питань з приводу його зовнішності. Якийсь дідок, з тих, що полюбляли подовгу сидіти в лісовій гущавині на пеньку й тихенько дрімати, навчив дітей майструвати сопілки з гілок гнучкого, тонкого дерева. Все оживало довкола, бо кожна сопілка мала свій голос, як це буває у птахів (а дідуся, котрий малював лише квіти, Сава не бачив уже давно-давно, ще з весни; мабуть, він помер, старі люди завжди чомусь помирають). Епідемія ще тільки почалась, і зоопарк не встигли зачинити на карантин. З дерев спадало листя, засипало доріжки, і Сава не відмовлявся, коли хтось з доглядачів просив прибрати. Жаль, що не дозволяли палити листя. Звірі панічно боялись вогню.