— Болить, боже, як воно болить!
Ти наче прокинулась після довгого сну. Ми обоє прокинулись. Я цілував тебе на прощання, мамо, і твоє лице не кам’яніло.
— Приходь завтра, ти прийдеш завтра?
— Прийду, мамо.
Я говорив несміливо, майже пошепки.
— А коли ти прийдеш?
— Після роботи, мамо.
Ти втомлено заплющувала очі, і я йшов, зайнятий своїми щоденними справами. Іноді я насмілювався зайти в твою кімнату, яку прибрав раніше. Здавалось, тут ніхто не жив.
— Ти мені прости, Саво. Я була тобі поганою матір’ю. Там все було інакше. Там, на Землі, люди боялись одне одного втратити. Я б хотіла померти там».
Сава рвонувся вперед і застиг з широко розплющеними очима. Віко домовини забивали. З країв могили від людського шепоту обсипалась глина.
Якась сила змусила хлопця опуститись на коліна. Те саме зробив і Томас. Люди зачудовано дивились на них. Тут не було такого звичаю. Померлих ховали похапцем, без голосінь. Кожен кидав на домовину грудку землі й ішов геть, спочатку повільно, а потім все швидше, доки за ворітьми кладовища не забував про смерть.
Ніхто не наважувався підійти до Сави й Томаса. Коли грабар насипав на могилі невеликий горбок і рушив було до квітів, Томас сказав:
— Ми самі!
— Самі — то й самі. Через два дні приберете, — сумирно відповів грабар.
— Ну, от і все, — сказав Томас. — Може, принести банок з водою?
— Хай в’януть.
— Я не бачив жодного разу твою матір. Тільки тепер. Мені здається, вона була хороша жінка… Ходімо до мене. Переночуєш, та й взагалі поживи…
Вони востаннє обернулись на могилу й вийшли за ворота.
— Слухай, звідки ти знав, що треба ставати на коліна?
— Нізвідки, — знизав плечима Сава, і раптом його пронизала думка, що ніхто уже на цьому світі не назве його сином. Ніхто — і він, притулившись до залізного пруття огорожі, гірко заплакав, вперше у своєму житті.
Вони вечеряли за столом: Сава, Томас, його дружина, світлоголова донечка.
— Розкажи мені казочку! — попросила дівчинка.
— Дяді не до казок. В нього померла мама.
— Я тобі завтра розкажу, добре? — посміхнувся Сава.
— Добре. А ти покладеш мене спати, як колись?
Після вечері Сава відніс малу на її ліжечко, а потім довго сидів коло неї, прислухаючись до теплого дихання дитини. Ніхто не турбував його.
«Колись у мене буде так само», - подумав він укотре за вечір і здригнувся від несподіваної, незнаної тривоги.
VIII.Доля
Набагато пізніше Сава зрозумів найбільшу істину, яка водночас стала сенсом його життя: робота потребує любові. Все гарно виходить тільки тоді, коли людина робить це для того, кого вона любить. Все, про що буде йти далі, - лише ілюстрація. Сад, в якому ми відпочиваємо, посаджений доброю рукою, інакше б листя не давало тіні, а квітки — плоду. Ми відпочиваємо в саду, посадженому Савою, дарма що ні цього чоловіка, ні його саду давко вже немає на світі. Досить того, що він існує в нашій пам’яті. В цьому саду немає жодної сухої гілки, жодного гнилого плоду, хоч у господаря бували тяжкі хвилини, коли він ненавидів світ і проклинав день, коли він народився.
Минуло кілька років, відколи Сава, втративши маму, продав будиночок і виїхав геть. Десять років Сава не мав власного дому, а безпритульність була для нього найбільшою мукою. Жив по готелях, наймав кімнату, тинявся по гуртожитках, де жодна річ не належала йому.
Він поривався назад, але чужі речі не відпускали його, як і борги, надумані та справжні.
Сава не мав ні співчуття, ні підтримки. Місто одразу прийняло його з усією властивою великим містам байдужістю і суворістю. Та й подумати, скільки там живе людей, і кожен хоче мати дім, друзів і хоч трохи щастя. А щоб отримати все те, не треба ні благородства, ні відвертості, ні доброти.
З великими труднощами йому вдалося знайти кімнату, бо бабусі, котрі здавали квартири, жахалися його незвичайного вигляду. Нарешті він найняв квартиру в сліпої жінки, яка відзначалася мовчазністю і любила годувати птахів, котрі зграйками зліталися до її вікна кожного ранку. Сава прокидався від стукоту віконниць і щебету птахів, умивався, готував собі сніданок і йшов до бібліотеки. Він мав за рік підготуватися до вступу в університет. І він вступив до нього:
Сава думав про Еліс. Це була єдина людина, котру він знав, коли їхав сюди. Він не бачив її більше, але сподівався зустріти5 хоч би на вулиці. Вона ж була першою дівчиною, котру він цілував і яка цілувала його, дарма що щось в ній відштовхувало. До того ж він її, здається, образив. Сава не міг повестися тоді інакше. Але тепер він міг не дивитися на годинник, міг цілувати її стільки, скільки вони забажає, і піти туди, куди вона його покличе.