На судилищі, коли його поставили віч-на-віч з аудиторією викладачів та благонадійних студентів, декан прилюдно визнав, що довго вагався, чи приймати Саву в студенти, чи ні. Але врешті він погодився, сподіваючись, що безпосередні спостереження над Савою можуть дати деякий матеріал для науки.
— Ви таки багато з нього видоїли! — пролунала чиясь іронічна репліка.
Декан аж посірів з люті, однак зумів надати обличчю попереднього скорботного вигляду.
— Так, — сказав він, — і побоювання, і сподівання справдилися в однаковій мірі. Я згоден визнати свою вину. Саві не місце в університеті. Він становить небезпеку для колективу.
— Він — небезпечний конкурент! Ваші дисертації порівняно з його курсовими роботами придатні хіба що для клозета. Через таких, як ви, біологія застряла на допотопному емпіризмі!
— Хто це сказав? Встаньте!
Ряди захвилювались.
— Хто це сказав, питаю?
— Всі кажуть! — пролунав той самий, але вже трохи змінений голос.
Навколо вибухнув регіт.
— Прошу облишити дурні жарти! — гримнув кулаком по столу проректор. — Ми тут вирішуємо долю людини… так би мовити. Кожен, хто захоче виступити, може це зробити у встановленому порядку. У вас, — звернувся він до декана, — все?
— Все, — буркнув той.
— У мене до вас питання…
— Будь ласка!
— Як вийшло, що три роки підлеглий вам студент займався розпустою, як ви твердите, і про це не знала жодна душа? Я сам переглядав відомості: за всі роки навчання цей студент отримував найвищі оцінки, не мав жодного зауваження. Ще зовсім недавно ви називали Саву своїм найкращим студентом…
— Я не заперечую його успіхів, але якось він не прийшов на засідання наукового гуртка, яким керую я. Це — безвідповідально…
- Ідіотизм! — пролунала репліка, — Йому взагалі нічого там робити!
— Припиніть негайно! — гаркнув проректор. — Інакше я піду геть.
— Вас тут ніхто не тримає!
Проректор вдав, що не почув.
— Спасибі! В мене поки що немає до вас запитань. Хто ще бажає виступити?
— Можна мені?
— Будь ласка.
З кутка підвелася літня жінка, викладачка вищої математики. Сава майже не знав її, бо вона викладала тільки на першому курсі.
— Я проти, — сказала вона тихо, мнучи в руках хустинку. — Я не можу збагнути, що тут відбувається, звідки стільки озлоблення. Я не бачу тут Савиних однокурсників, які б могли розповісти про нього більше, ніж шановний декан і всі ми. Можливо, їх не запросили сюди чи вони самі побоялись. Я мало знаю цю історію, але мені здається, що все це тільки привід позбутися Сави.
— Даруйте, — почав було проректор. — Ви ставите під сумнів…
— Авжеж, я ставлю під сумнів весь цей, так би мовити, судовий процес, який схожий на заздалегідь продуманий спектакль. Це — жорстоко і підло. Ви помітили, що шановний декан всюди намагається підкреслити неповноцінність Сави, ставлячись до нього, як до піддослідного кролика. Відсутня логіка в такому питанні, вирішити яке для себе професор біології мусить конче: у питанні, чи мають тварини інтелект. Наскільки мені відомо, сучасна біологія заперечує це. Не мають. А наш професор завжди згодний з офіційною доктриною…
В залі засміялись.
— А тепер він підкреслює звірине начало Сави, водночас не заперечуючи його інтелекту… В університеті, кажуть, можна обійтися й без інтелекту. Якщо можна, то не страшно. Я маю на увазі інше. Колись на Землі існувала теорія расизму, жертвою якої стали мільйони людей, що мали темний колір шкіри. Можливо, в даному випадку виникає подібне явище, вкрай небезпечне для суспільства, в якому ми живемо. Найстрашніше, що проголошується расизм з високої професорської кафедри!
Голос її побляк серед бурі оплесків, обурливих вигуків і сміху.
— Тут не сміятись треба, а гарно подумати, спробувати осмислити вчинок Сави, мотиви, які спонукали його це зробити…
Зрештою слово було надано Саві. Йому пояснили, що він має говорити: розповісти, як усе сталося, чому і до яких висновків він дійшов. У його лице вп’ялись сотні зацікавлених очей. Залягла напружена, дещо співчутлива тиша…