— А ця жінка, ти її знаєш?
— Трохи знаю. Це моя мати. Вона йде на пенсію, так що їй нічого не загрожує.
— Хороша в тебе мати.
— Мати як мати. Все життя мені вказує, що я маю робити. Слухай, Саво, на цій планеті тобі нічим займатись!
— Я сам це знаю.
— Але є ще Селія! Я дурень, що не познайомився з тобою раніше, ми давно б уже там займалися ділом. Не дивись на мене так, наче я божевільний. Серед аспірантів божевільних немає. Ти мені скажи, що ти знаєш про Селію?
— Там немає лісу.
— Правильно, Але буде. А ще що ти знаєш?
— Там були ласки. Напевно, усі загинули через шкідливий клімат…
— Ласки ще є. Мої друзі їх бачили. А щодо пустелі, то воду можна здобути. Я тобі покажу проби грунту. Там можуть рости фруктові дерева!
— А радіація?
— Дурниці! Колись на Селії проводили експерименти, та й то під землею.
— Щось я не розумію… — наморщив лоба Сава, — Хто нас туди пустить?
— Пустять! Туди й злочинців пускали б, якби ті захотіла. Клімат жахливий, там довго ніхто не витримує. Ми поїдемо в складі невеличкої експедиції від Екологічної комісії, як біологи.
— А що ми будемо робити?
— Рятувати ласків. Але це неофіційно. Вони ще чудом збереглися. Тисяча голів, не більше, за скромними підрахунками.
— Тисяча?! — вражено перепитав Сава, — За двадцять п’ять років лише тисяча?
— А ти що думав? Мільйон?
— Правда. Тут люди іноді вмирають з голоду, хвороб. Я сам бачив. Живуть в халупах. А ти кажеш — ласки…
— Панування еліти, що ти хочеш! Науково-технічний прогрес! Жертви мусять бути, аякже! Навіщо ти мені це кажеш?.. Я не винен, що, завдяки матері, маю змогу вчитись, а то, хто знає, ким би я став. Може, клоуном… З нас виховують білоручок. Ми нічого не вміємо робити. Якщо тебе труднощами не здивуєш, то для мене зараз найголовніше — не втратити рештки людяності й присвятити себе потрібній комусь справі. З наукою покінчено. Мене давно вже нудить від неї. Розумієш, Саво, ти наштовхнув мене иа геніальну думку… Ми повинні обжити цю планету, тим самий врятуємо не тільки ласків, а й людей з тих кварталів на смітниках. У них буде робота, дім…
— Знову переселення. Акліматизація… І принесемо туди гроші, вино, хвороби. Наші звички, наше сміття. А потім знову будемо шукати нову Селію.
— Нехай, але ж ми не прилетимо туди на все готове…
— А кошти?
— Роздобудемо, Саво! Екологічна комісія дасть на дослідження. А з часом ми залучимо до цієї справи маси, приватні товариства.
— А ласків знову відправимо в резервацію…
— Ти неможливий, Саво! Чесне слово! З ласками ми знайдемо спільну мову: вони — мислячі істоти. Ти подумай над усією цією історією. Люди їх бояться, смирних, щирих створінь. Чому? Я тебе питаю: чому? Всесвіт вважають одноманітним щодо проявів мислячої матерії. Якби ласкам довелося боротися за існування у важкому кліматі, вони б стали людьми з усіма їхніми вадами.
— Чому ж вони не борються за своє існування на Селії?
— Я чекав цього питання. По-перше, вони борються, але ностальгія…
Сава невесело розсміявся:
— По-моєму, ласки деградували. Вони не витримали конкуренції з більш активними людьми.
— Ти вважаєш мене утопістом? Поглянь в такому разі в дзеркало на власну персону. Звідки ти взявся? Як ти можеш відрікатися від того, що дала тобі природа? Ти ж ходяча утопія!
— Хочеш сказати, що моє місце серед ласків? Я сам це знаю. Мене в цирку називають «людина-ласк». Досі я відмовлявся, щоб моє ім’я писалось на афішах. Але тепер я вільний від усяких умовностей…
— Скажи мені одразу, Саво, ти поїдеш з нами?
— Все починається прекрасно, а кінчається жахливо. Я не народився мудрецем, і мені важко вирішити. Я хотів би мати сім’ю, дім. Це найбільше, чого я хотів би. І я… я просто боюсь не повернутись з подорожі…
IX.З гостями і без гостей
Перше, що побачив Сава, ступивши на Селію, був будинок. Здалеку він виглядав невеликим: синій дах, білі стіни, вікна, затулені віконницями, — і більш нічого. Жодного деревця, тільки ріденька вигоріла трава поміж пласким чорним камінням. А ще — цілковита відсутність вітру, про це Саву попередили раніше. Однак після штучної атмосфери корабля повітря видавалось свіжим. Їхній багаж, кільканадцять контейнерів, по транспортеру сповз просто на землю.
П’ятеро дослідників, серед яких тільки один був тут раніше, подумали: «Ну й ну!» Після розкішної природи Ерідана безрадісний пейзаж здавався ще похмурішим.