«Червоний грунт? Дивно, я й не помітив», - здивувався Сава.
— Любий капітане… — вкрадливо почав Анастас, облишивши свої долоні. — Дідько з нею, тією адаптацією, вибачте на слові, хай грім мене поб’є, але Арвід і Мейсі померли не через те, що були слабаками!
— А через що вони загинули, юначе?
- їх хтось покликав з колодязя. Більше я нічого не скажу І
— Бо більше ви нічого не знаєте! — гаркнув раптом Неоптолем. — Ви там не були і покиньте дикунські вигадки! Ми приїхали сюди займатися ділом, а не ритись у підсвідомості. Галюцинації бували тоді у всіх і у вас теж будуть, подивлюся, що ви будете витворяти, коли я вас замкну в ізоляторі!
— Даруй, Неоптолеме, — обізвався Свейн. — У мене виникло питання: Мейсі долетів до води?
— Ні. Його занесло в бокову нішу. Помер від розриву серця. Але яке це має значення?
— Ніякого. Просто цікаво, наскільки схожі ці випадки…
Дальшої розмови Сава не чув, бо його знудило, і він покинув товаришів. Полощучи рота, хлопець глянув у дзеркало — блідий як стіна.
— Уже? — спитав співчутливо Анастас, що чекав його за дверима.
— Вже. Я собі одразу уявив. Ми ж сьогодні заглядали в колодязь.
— В Неоптолема така тактика: попереджати. На тебе, бачу, подіяло, а я ще здуру ляпнув про голос.
— Я хочу спати.
— Я теж хочу. Слухай, ти не знаєш, чим треба мастити пухирі? Свербить страшенно.
— Пошукаєм в аптечці. Завтра одягай рукавиці.
— В таку спеку?! А ти?
— У мене шкіра груба, — посміхнувся Сава, і йому до болю захотілось вийти в сад, лягти горілиць на широку лавку, заплющити очі.
І знати, що ніщо від цього не зникне: ні шелестливі дерева з широким листям, ні пелюстки квітів, ні вітер, теплий і свіжий водночас…
— До Свейна варто придивитись… — сказав Анастас. — Цікавий чоловік. Ти знаєш, що він працював лікарем у божевільні?
— А Пітер? Він теж якийсь дивний…
— Пітер? — скривився Анастас. — Я його розкусив. Він тут неофіційний керівник.
— Як? А Неоптолем?
— А так! У кожній експедиції є свій донощик. В університеті у кожній групі. Якщо тобі це невідомо, то ти боже теля. Цивілізація без донощиків — не цивілізація. Це все одно, що будинок без каналізації.
— Дивно, одначе. Він так щиро працював сьогодні. Мені допомагав…
— Вся різниця між ним і нами, що йому платять за щирість, а нам ні. Коли ми повернемось звідси, він втратить до нас будь-який інтерес, навіть перестане вітатись. В них професійна алергія на людей, про. яких вони знають все.
Вони ходили далеко в степ, якщо цю виснажену бозна-якими катаклізмами рівнину можна було назвати степом. Отак після сніданку й пішли без нічого, взявши лише капелюхи від сонця. З будинку здавалось, що рівнина гладенька, як стіл, але то був оптичний обман. Безліч улоговин, пагорбів — озирнешся і не побачиш станції.
— Казна-що, — зітхнув Анастас. — Ні флори, ні фауни. Теж мені вибрали місце. Геодезисту буде вдосталь роботи… Що ти там надумав, Саво?
— Нічого. Мені це не здасться таким уже мертвим. Скоро прийдуть ласки і в нас буде робота.
— Ти їх чекаєш, наче дощу.
— Для дощу досить наготувати посудину, а для ласкїв цього мало.
— Ми їх принаймні напоїмо. Є ж колодязь…
Їм одразу ж згадалася вчорашня розповідь Неоптолема. Анастас нахилився за камінцем і, покрутивши його в руках, шпурнув подалі.
— Хоч якийсь звук…
Не встиг він цього сказати, як виразно почулося лопотіння, наче вони сполохали невидимого птаха. Потім знову залягла тиша.
— А може, тут є і фауна, і флора, тільки невидимі для людського ока? — пожартував Сава.
— Твоя гіпотеза може зацікавити лише Свейна. Шепнем йому на вухо, бо Неоптолем знову заведеться про галюцинації.
— Більше не кидай нічого, добре? — раптом попросив Сава.
— Як хочеш! Все одно ми зараз топчемо невидимі квіти й бджоли, які не кусаються лише тому, що не хочуть, щоб хтось знав про їхнє існування.
— На нашій планеті все інакше, — зауважив Сава. — Вона більше схожа на Землю…
— Яку ніхто не бачив і не побачить.
— Чому ти так думаєш? Можна ж її колись відвідати. Я читав: раніше літали туди.
- Іди від мене…