Невдовзі з’явились клопоти. До них мали приїхати гості: геологічна експедиція з найближчої станції, за п’ятсот кілометрів звідси. Це була давня традиція, свято з бенкетом, дружніми розмовами і таким іншим.
За три дні до прибуття гостей Неоптолем ганяв своїх підлеглих, як тільки вмів, і сам працював до сьомого поту. Треба було подбати і про нічліг, і про їжу, і про вино. Сава зробив нову огорожу для поля, пофарбував її у такий любий його серцю зелений колір. Свейн перемив увесь наявний посуд і тримав його напоготові. Анастас вголос мріяв про дивовижні пиріжки з ягодами, які пекла його мама, але, на жаль, не мав достатнього вміння, щоб втілити мрію в життя. Якось само собою обов’язки кухаря перейшли на Саву, котрий умудрився з консервів зробити кілька пікантних салатів. Йому до вподоби була хатня робота, бо нею він займався з давніх-давен. Пітер сумно прибирав на дворі, а потів згріб усе сміття докупи і підпалив. Вони вперше за два місяці побачили живий вогонь.
Анастас із Свейном вели безконечні розмови про майбутній бенкет.
— Еге, — казав Анастас. — Вони сюди так рвуться, бо думають, що в біологів завжди є якась живність, придатна на печеню!
— Мариноване м’ясо теж непогане, — ковтав слину Свейн. — Особливо коли полити його фруктовим соком. Цю справу я візьму на себе. Не доручу Саві.
— А випивки вистачить?
— Авжеж. Я зробив ревізію. В Неоптолема теж є власні припаси. Він їх витягне, коли припече. Крім того, є прекрасний чистий спирт з моєї аптеки…
— Найприкріше, що нема ні жінок, ні музики.
— А магнітофон?
— Це ще не музика.
— Сава грає на сопілці.
— На стільки душ потрібна добряча труба.
- Їх теж п’ятеро?
— Та ні, семеро. Дванадцять чоловік. Ліжок десять. Двох покладемо в ізоляторі…
— Ми з Савою можемо піти в ізолятор.
— Що, сподобалося? О, ледь не забув! Ходіть-но усі сюди! Потрібне щось оригінальне, сюрприз. Дозволяю подумати до завтра. Переможцеві — приз, пляшка шампанського!
— О, тоді я теж подумаю! — сказав, потираючи руки, Неоптолем, облишивши терзати лічильну машинку.
Переможцем виявився Пітер. Серед різного мотлоху він знайшов досить велику повітряну кулю. Наповнена газом, прив’язана мотузкою і прегарно розмальована, вона надала станції святкового вигляду і була добре видна з вертольота, котрим прилетіли гості.
— Живуть же люди… — заздрісно зітхнув Неоптолем. — А ми їздимо на допотопній таратайці.
— Так то ж геологи! — з притиском сказав Анастас, аж Сава занепокоєно глянув на нього.
Оранжевий вертоліт приземлився метрів за сто від станції. Сава стояв на ґанку й дивився, як один за одним з його черева виходили чужі чоловіки. В нього знову з’явився острах перед незнайомими людьми.
Невдовзі він переконався, що тим людям немає до них ніякого діла, хоча вони й заглянули усюди після церемонії знайомства. Щось дивне з’явилось на їхніх обличчях, коли вони побачили зелену траву, дбайливо обгороджену.
— Це все наш Сава! Це його ідея! — казав Неоптолем, і Сава не знав, куди йому подітися з ніяковості, бо очі прибульців найчастіше спинялися саме на ньому.
— У нас на станції є невелика оранжерея, — сказав найбалакучіший з прибульців, очевидно, найголовніший, бо ходив поруч з Неоптолемом. — Овочі, фрукти, навіть квіти. Ми вам дещо привезли в подарунок…
— Так це оранжерея! — похопився Анастас- А в нас росте під відкритим небом.
— Мені здається, хоч я й не спеціаліст, що оранжереї більш перспективні.
— Сава посіяв і пшеницю… На тім розмова скінчилася.
Неоптолемові аж свербіло від нетерплячки нарешті сісти за стіл і почати обмін інформацією. Він покладав багато надій на гостей, сподіваючись, що ті, хоча це й заборонено, зможуть дещо розповісти про свою місцевість, де клімат був трохи м’якший. З цією метою він тримав у власній шафці кільканадцять пляшок винця.
Анастас полінувався зазирнути йому в душу й іронізував над Неоптолемовою запобігливістю.
— Небагато живете… — сказав той, що мав чорні вуса. — Поскупились вам на обладунок. Ми собі навіть басейн спорудили. Тяжкої роботи не маємо, все механізовано, але, як напечешся на сонці, то кортить поплавати. Справи йдуть краще, коли маєш сякий-такий комфорт.
— У вас дощ буває? — спитав Неоптолем.
— Уже півроку нема… — з жалем розвів руками гість.
— А нам через дощ спокою нема! — лукаво блиснув очима Анастас- Минулого тижня лило день і н£ч. Ми вже ковчег почали будувати, аж воно перестало.