В десять років я втік з дому, полаявшись з батьком, і, уявіть собі, мене ніхто не шукав. Я майже місяць блукав лісами, по два дні нічого не їв, крім ягід, а коли щастило, набредав на гірські котеджі, де завжди був запас продуктів, ночував там. Один, без людей, не відчуваючи страху. Все мені було цікаво, все було вперше: скелі, річки, дерева, що руйнували каміння. Я ще подумав, що на рівнинах теж колись були скелі, але дерева зруйнували їх своїм корінням. Це була дуже наївна думка. Додому я б не зміг сам вернутися. Мене, обідраного і геть здичавілого, спіймала ботанічна експедиція: кілька чоловік з величезними розкошланими бородами і дві тоненькі стрижені жіночки з писклявими голосами. Ці жінки дуже довго не випускали мене з рук, намагаючись надати мені людського вигляду, хоча це повинна була б зробити тільки моя мама, за якою я вже скучив.
Коли я, чистий, причесаний, ступив на площу перед нашим будинком, то вже був не наш дім. За час моєї відсутності батьки розлучились, і віднині мною мало опікуватись суспільство.
Я отримав свободу. Згодом мати сказала мені, що вона думала, ніби я поїхав на екскурсію. Саме в той день, коли я зник, весь наш клас повезли на закладини нового міста. Це мало виправдати її в моїх очах.
Заплаканий, я стояв коло будинку, де жили вже інші люди, й роздумував, чи піти мені зараз їсти морозиво, чи шукати маму, чи йти просто в опікунську раду. Хтось поклав мені руку на плече. Пам’ятаю, яка вона була важка. Це був учитель…
— З тобою щось негаразд, Тітусе… — стурбовано сказав Альберт.
— Вчителю, я геть розгубився. Мені здається, що я ні до чого не здатний. Я не вірю, що зможу довести цю справу до кінця. Не можу зібрати все докупи.
— Але ж хіба я можу чимось тобі зарадити? Постарайся зрозуміти Саву, а тоді пиши або не пиши. Я ніколи не примушував тебе щось робити… Правда?
— Ні.
— Поясни.
— Люди… вони не хочуть одне одного зрозуміти, це найгірше… Ви… от ви не можете мене зрозуміти, а я вас…
— Хлопче, я тобі не нянька. Мусиш сам про себе потурбуватися, тим паче, що швидко настануть великі зміни…
Вчитель перейшов, на шепіт, з незрозумілим острахом озираючись довкола:
— Ти не повинен мене провідувати якийсь час. Я не маю права робити тебе зараз своїм спільником. Бувай — і хай тобі щастить!
Він підвівся і вийшов. Я став знову вільний, як багато років тому.
Дорогу мені перепинили танцюючі. Висока чорнява дівчина схопила мене за обидві руки і гаряче зашепотіла:
— В мене немає кавалера. Залишся!
П’янкий запах квітів, божевільні, блискучі очі, гаряче дихання, довге гнучке тіло, що горнулось до мене, як ліана в лісі, через який я дитиною продирався, не маючи ні палких бажань, ні розуму, ні мети…
— Залишся! Я сама, сама!
Холодні руки міцно вчепились у мене. Вона заступала собою всіх, хто оточував нас, кружляла і примушувала мене кружляти. Паморочилась голова, світло різало очі…
В мене немає дівчини, я вигадав тебе. Я вигадав учителя, вигадав Саву.
— Хочеш, підемо звідси? Я не можу бути сама!
Я відштовхнув її щосили, не тямлячи себе, жалкуючи до сліз за власною безглуздою жорстокістю.
Побіг, а вслід прогримів регіт, і я зрозумів, що навіть оце благання було неправдою.
Перехожі не зупиняли мене, щоб спитати, чи не треба допомогти. Таке можливе було лише на планеті Земля, де існувала небезпека і люди потребували захисту. Тут, в раю, кожен міг дати собі раду, не прагнучи нічийого співчуття.
Я ліг під деревом на вологу траву. Крізь листя, мов котячі очі, світились дві жовті зірочки. Це вже було колись. Я чекав когось, не маючи більше надії.
Серед тиші пролунав несміливий стукіт копитець по вулиці, вимощеній рожевими і блакитними плитками.
Я не повернув голови на той стукіт. Незабаром він віддалився. Я заплющив очі…
II. Війна людей з ласками
Перший корабель космічних розвідників з планети Земля прибув на Ерідан весною. Це трапилось п’ятсот років тому. На досліджену вздовж і впоперек штучними супутниками планету вперше глянули людські очі. Це були очі капітана Артура Сігайра (36 років, зріст 185 см, чорне волосся, чорні очі, хоробре серце, блискучий розум), пілотів: Стефана Стефаніаді (29 років, зріст 180 см, чорне волосся, блакитні очі, благородна душа, в минулому — офіцер) та Дмитра Асанова (31 рік, зріст 183 см, русяве волосся, сірі очі, мужній, товариський характер).
Спершу вони побачили безмежні ліси, що вкривали навіть вершини гір, блакитний океан, схвильовану високу траву. Вони бачили це очима своїх предків-землян і очима дітей та онуків, котрі будуть дихати чистим, свіжим повітрям.