Частина третя
XI.Коли трава зелена
Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава, якому судилось прожити довге й щасливе життя й померти не самотньому.
Тільки-но ступивши на Селію, я подумав, що міг би відчути й сильніше хвилювання. Адже то була земля Сави. Може, тому, що тут не було ні річки, ні саду, ні гір. Натомість- ціле військове містечко з казармами, плацами, кухнею та вбиральнями. Десь мала бути зброя, і я майже одразу здогадався, де вона: в алюмінієвих складах, коло яких стояли вартові.
Я зрозумів, що отупію. Не тому, що про це розповідали усі, кому тут пощастило побувати. Я отупію від страху й самотності, бо не встиг залишити там, дома, ні коханої, ні друзів. Ніхто не чекатиме мене протягом двох років. Я тут навчусь ходити рівно, не горблячись, виконувати все так, як слід, швидко і бездоганно, підкорятись наказам? Я ж іще не знаю, що таке підкорятись наказам.
Скоро взнаю. Все скоро взнаю. Настільки, що не задаватиму собі питання, навіщо вона: зброя, яка таїть смерть і яку можна спрямувати проти ворога або проти друга й брата.
Навіщо все це? З ким воювати — це ще можна придумати. Але навіщо? За матеріальні блага — їх начебто вистачає. За вищі ідеї — господи, звідки їм взятись в наші ситі, умиротворені часи, де й ідеалу ніхто не потребує, самих лише розваг? Мене вчили в школі по-іншому, ніж теперішніх малюків. Війна, зброя — все це було безмежно віддалене від нас, несумісне з нашою планетою. Війна з ласками? їх уже не було, та й за війну це не вважали.
Земля Сави і військові бази зливаються в одне. Мусив би зненавидіти Саву, котрий відродив життя на Селії. Але я ще сподіваюсь, що виживу. Інші ж виживають і повертаються. Інших, можливо, теж ніхто не чекав.
Маю стати жорстоким і через два роки вважати єдиним місцем, де можна застосувати свої здібності, - поліцію. На той час матиму аж вісімнадцять років. Щоб збулась твоя мрія, Тітусе, ти не повинен втратити здоров’я. Це — передусім. І слухатись начальства, і нікому не довіряти. І бути переконаним, що Селія все стерпить, адже вона мертва, а над мертвими можна знущатись скільки завгодно.
Ці фіолетові істоти в мундирах, котрі висипали з казарм і зараз мовчки дивляться, як ідемо ми, новобранці з поголеними головами, від чого наші шиї здаються найвразливішим місцем на всьому тілі, страшпіші, ніж виглядають насправді. Вони знають усі хитрощі військової служби і обплутають нас ними швидше, ніж ми встигнемо отямитись. Вони схожі на потороч, деякі з них, крім розстебнутого мундира, на тілі не мають нічого. Один, з великим чорним синяком під оком, п’є воду, і брудні краплі скочуються по підборіддю на волохаті груди. Здається, досить зустрітись з ним очима — і погнутий металевий кухоль полетить прямо в тебе, без попередження.
— Дівчинко, ходи-но сюди, побавимось! — гукає якийсь гнилозубий вояка, плескаючи себе нижче пояса.
Мій сусід, ясноокий хлопчина з пухкими дитячими губами, вмить спалахує.
— Не звертай уваги, — кажу я тихо. — Хай плещуть язиками! Тут ще не таке вчуєш…
І одразу жалію за своїми словами. Яке мені діло до цього хлопчиська? Він же мене перший продасть за миску супу. Мені стає вдвічі гидкіше на душі.
З присадкуватої будівлі смердить сечею.
— Не затримуватись! — горлає поручик, котрий нас зустрів на Селії. — Ще встигнете випорожнитись!
На цьому й кінчається офіційна частина і починається неофіційна.
Парадокс: я, котрий понад усе любив самотність і спокій, змушений день у день крутитись у галасливому людському натовпі, спати в кімнаті, де хропуть двадцять чоловік, на койці, яка якраз посередині і не можна відвернутись до стіни, а стеля безбарвна аж до зубовного скреготіння. Не мав права встати і вийти надвір, щоб подихати свіжим повітрям і послухати тишу — єдина розкіш, яку я ще сподівався тут знайти.
Але ж, Тітусе, подумав я, чи на волі ти мав краще життя? Ти ж і там корив себе, як тільки міг, і заразом весь світ, який не посилав тобі справжніх випробувань, переживши які, ти мав знайти себе. Тобі не пощастило залишитись цілісною людиною: щось тебе ще в дитинстві зламало, і ти не помітив, як пішли тріщини. Ти не зміг втримати ні друга, ні коханої. Єдине, чого ти не втратив, це подиву перед Савою. Ти ніколи не збайдужієш до цього чоловіка, котрий жив триста років тому і робив свою роботу так, наче ніхто інший не міг її зробити. Правда, він не знав, що за ним пильно стежили, хоча я в це не дуже вірю. Це пізніша вигадка різних заздрісників, мовляв, хіба в наш час людина може мати таку безмежну свободу? Яке вона мас на це право?