…Дні минають. Холоднішає, особливо нестерпно вранці. Скоро зима. Тільки весною можна звідси втекти, коли почнуться дощі і на короткий час оживе пустеля.
Я знову про це. Давав собі слово не думати про втечу. Втеча — це завжди капітуляція, прилюдне визнання свого безсилля. Але й залишатись покірною безсловесною істотою лише ради того, щоб вижити, — теж капітуляція, навіть ще принизливіша. Хотів би збожеволіти, може, так воно легше. З нашої бази вже троє не витримало. Де вони ділись, не знаю. Один з них дав здачі капралу, і всі одностайно визнали його за божевільного. У мене подібне бажання виникає щоразу на перекличках. Цікаво, як повівся б Сава, коли б його замкнули на цілу ніч у вбиральню, де в нестерпному смороді треба було перебути до ранку, і ні сісти, і ні прихилитись до стіни, теж загидженої, по якій повзали комахи? То був могутній виховний засіб: зненавидівши власну плоть, можна було більше не дорожити нею й спокійно іти на смерть.
Всі ці знущання, грубі й витончені, не вміщувались в рамки здорового глузду. Ми не були злочинцями, а лише звичайними хлопцями, котрі ще не встигли стати дорослими, яких ні за що спіймали, поголили голови, одягли у військові мундири і, наче худобу, відправили на Селію.
І дивно, на Ерідані це ні в кого не викликало протесту. «Школа життя», як писали в газетах. Школа вбивць. Я бачив у себе вдома тих, які вижили і повернулись. Не всі з них пішли в поліцію — суспільство не потребувало стількох охоронців громадського порядку. Ті, кому не пощастило, спочатку скидали з себе обридливу уніформу, ходили по гостях, на танці, знайомились з дівчатами. Але потім одягали знову мундир, замикались вдома і пиячили, а напившись, тинялись по місту, зарослі й брудні. Їх боялись чіпати. Згодом більшість з них поверталась до життя: одружувалась, ішла працювати.
Таким чином, я мав деяке уявлення, що чекатиме мене після «школи життя».
З настанням зими стало трохи більше вільного часу. Нао, звісно, не оберігали від холоду, виганяли на плац кожнісінького дня, але хутко темніло — і можна було в казармі знайти затишний куточок і там думати про щось своє, знічев’я прислухаючись до розмов. Ті вечори й справді були непогані. Я в котрий раз переглядав свої багатства, які привіз з Ерідана в маленькій торбинці. То був записник в гарній блакитній шкіряній обкладинці й такого ж кольору ручка, на цупкому картоні портрет Сави, який я намалював у 13 років, кілька мушель, не схожих одна на одну, хустинка з вимережаними краями, в яку я зібрав трохи насіння квітів, значок у формі зеленого ока, яке то заплющувалось, то розплющувалось. Цей значок мені подарувала Міранда. Ще фігурка жінки, виточена Альбертом із шматка дерева. То була якась земна богиня з маленькою безволосою голівкою, великими грудьми і широчезними стегнами — символ родючості. Мав я улюблену чашечку з синіми і рожевими квітами і, нарешті, книжку-путівник по Музею, де було кілька репродукцій з картин. Інколи я заварював у банці з-під консервів міцний чай, наливав його в чашечку і, неквапливо посьорбуючи, гортав книжку.
Отак, зігрівшись і побувши на самоті, я починав дивитися на світ веселішими очима і навіть пробував гратися, як в дитинстві.
Притуляв до вуха то одну, то другу мушлю і слухав шум моря. Гола дерев’яна богиня пливла морем, певна річ, від тих людців, що лаялись, бились і розповідали сороміцькі анекдоти. Жінка пливла в надії пристати до берега з зеленою шовковою травою, шелесливими високими деревами і лагідними звірами. Хоч вона й не була вельми гарна, і очі мала заплющені, і на своєму віку народила багато дітей, котрих розгубила по світу, — їй чомусь здавалось, що вона може народити ще одненьке дитя, уже не від людини, а від зірки, світло якої проникало їй під повіки. В цій безкраїй пустелі вона не могла зачати дитину, проте солодке тремтіння заколисувало її тіло. Дотики нагрітих за день хвильок збуджували в ній спогади про руки тих чоловіків, які пестили її, залишаючи по собі сім’я. І ось одного дня вона відчула запах квітів і ноги доторкнулись дна. Жінка пішла на дзвінкий голос струмка, щоб змити з себе сіль.
Вона хотіла мати одну-єдину дитину, котра б належала тільки їй. Але жорстока зірка, одного разу подарувавши жадане дитя, кожної весни пробуджувала в ній жагу материнства. Діти народжувались і народжувались, вона вже не знала їм ліку і невблаганно старіла від втоми й безперервних пологів.
Острів був надто маленький, щоб умістити всіх дітей. Вона благала в неба милосердя, бо не хотіла мати більше дітей, які були б приречені на голодну смерть. Діти підростали, й між ними почались чвари за плід, що впав на землю, за краплю води. Вони розділили острів на шматки і побудували собі хижки, люто сперечаючись на межі. Забули при цьому матір, котра не виходила з хатинки, колихаючи найменше дитя. Коли воно зіп’ялось на ноги й уперше переступило поріг, жінка зрозуміла, що їй не належить нічого, крім старої хатини й колиски. Що вона не має права підняти яблука з землі, бо лагідні звірі, яких посадили на ланцюги діти, перетворились у розлючених хижаків і розірвуть її, коли вона переступить через межу. І прийшли до неї діти, насінинки її роду, і мовили: