— Для кого ж ми будуємо цю дорогу?
— Люди не можуть сидіти на одному місці. Їм стає від того нудно.
— А хіба ласкам не буває нудно?
— Ні. Мені здається, що я трохи схожий на них: кожен день для мене наче найперший, все я бачу вперше.
— Я теж бачу вперше?
Сава засміявся:
— Звідки я знаю, що ти бачиш?
— Як то звідки? Ти все знаєш!
— Ну от, коли ти заб’єшся і тобі боляче, а я десь далеко, я ж не відчуваю твого болю. А якщо я бачу це, то мені болить серце, а не твоє забите коліно.
— Мені ще ніколи не боліло серце. Тату, а що було до мене?
— Ласки і наша сім’я.
— А до сім’ї що?
— Ласки. Вони блукали по цих степах і гинули від холоду й голоду. Я ж уже розповідав про це.
— Я був тоді малий. Малим дітям не все розповідають. А чому вони пішли за тобою?
— Синку, це я пішов за ними. Вони мене врятували від смерті. Відтоді я мушу про них піклуватись і всіляко їх оберігати.
— А як ти гадаєш, вони підуть з нами, коли ми збудуємо дорогу?
- їх не можна примусити. Якщо вони не підуть, то і я не піду.
— Ні, тату, ні, ми всі тоді лишимось. Не можна тебе самого покинути…
— Анастас же покинув. Правда, він народився не тут…
— А де?
Сава здвигнув плечима:
— Матері я не питав про це.
— Чому? Це так цікаво…
— Я боявся, Назарію…
І тут же пожалкував за сказаним. Нема нічого спокусливішого для дитини, як таємниці.
— Я думав, Назарію, — твердо мовив Сава, — що Анастаса потягнуло туди, де він народився. Я не можу за це на нього гніватися, і ви не повинні теж цього робити. Анастас повернеться. Він не зможе без нас.
— А потім забере нас з собою?
— Ти вважаєш, він повернеться для того, щоб забрати нас? Він, напевно, повернеться назовсім і буде жити з нами, як і раніше.
— Тату, я тобі щось скажу, тільки ти нікому ні слова, добре?
— Гаразд.
Назарій присунувся ближче до батька і гаряче зашепотів:
— Знаєш, Анастас сказав Тітусові, коли йшов, він тільки з ним одним прощався, що хоче знайти собі дружину, ну, дівчину якусь, щоб з нею спати і мати від неї дітей, бо він, мовляв, уже дорослий. Тату, а я теж маю шукати собі дружину? А як я її впізнаю?
— Слухай, синку, давай завтра все це обміркуємо. Пора спати. Лягай, де тепліше, і спи, а я подумаю, як тобі впізнати свою майбутню дружину.
— Та вона мені й не потрібна! — позіхнув Назарій.
Так, ця зима була наче затишшям перед бурею. Дорога прокладалась надто повільно. Весна із дощами й вітрами могла все зруйнувати. Кохані не могли прийти до його дітей. Вони самі мусили їх шукати, але де? Що було за степом, куди їх так нестримно вабило? Благодатна країна з садами, будинками і чорними машинами? Чи, може, лише омана, відбиток того, що давно зникло, стерте з лиця землі часом, вогнем або водою? Може, його діти приречені блукати все життя в пошуках привида?
Саві краялося серце від недобрих передчуттів. Вдень вони з Тітусом майстрували водогін, тобто ліпили труби, перепускали їх через піч, щоб глина стала червоною і твердою, як камінь. Та й увечері Сава не квапився йти спати. Сидів у майстерні коло вогню, трівся, сам-самісінький. Не міг уже нічого згадувати: ні того, що було, ні того, що станеться; і усвідомлював нарешті, що він не в силі нічого змінити, а приречений лише чекати. Не було чути спокійного дихання Вітерниці. Діти його народились з нездійсненних бажань, а він поволі їх позбувався й старів. Очі вицвіли, лице потемніло і вкрилось зморшками. Мерзла спина. Сава натягував на себе ковдру, наставивши до вогню ноги, які теж мерзли. Він був першою людиною, що зістарілась на цій планеті. Чому так швидко? І чому так мало зроблено? Гляди, скоро доведеться вибиратись в дорогу, яку ніхто не прокладає.
Сава трохи розмовляв з собою, трохи підкладав вугілля у піч, трохи співав, трохи плакав. А що руки йото ненастанно шукали роботи, то він якось узяв шматок глини, м’яв її в руках, доки вона стала теплою, і виліпив не то людську, не то звірину подобу: з руками, ногами і з вугликами замість очей. Не любив нищити свою працю, тож поклав глиняну ляльку поближче до тепла, а згодом забув за неї. Не помітив, як вона, підсохнувши, залізла у піч, вдосталь напеклась там і, коли Сава відчинив уранці двері, шмигнула слідом за ним. Їй уже не були страшні холод і волога: червоне тіло зберігало в собі багато тепла. Куценькі ніжки не встигали за Савою, і, коли той зник в ранковій темряві, істота жалібно заквилила, хоч іще не знала гаразд, що таке сум. Вона була матеріальним втіленням людських сумнівів, вагань, маленька, потворна і завжди знаходила спосіб з’являтися в людському житті в його критичні хвилини. Сава лишив за собою глибокі сліди. Істота залізла в один з отих слідів, сніг танув від її гарячого тіла, котре потроху хололо. Ще невідомо, чи виживе вона без тепла. Сава був надто далеко, щоб почути це квиління; зник у себе в домі, де був зустрінутий звичним гамором і сміхом.