— Так, — утрутився Вез і похитав головою. — Але тут усе інакше — для ледацюг у Джеба завжди напоготові рушниця.
Всі подивилися на Джеба, він підморгнув, і всі весело засміялися. Джеб не проґавив жодного заняття. Проте в розмові участі не брав; замислившись, він сидів мовчки в темному куточку печери і час від часу всміхався.
Джеб не помилився: мої оповіді не давали нудьгувати; хоч як це було дивно, — адже всі ми мали ноги, — це нагадувало мені Світ Морських Водоростей. На тій планеті існувало особливе наймення для того, хто розважає інших, — на взірець розрадника, цілителя чи шукача. Я ж була оповідачем, тож ставши викладачем тут, на Землі, не поміняла професії й робила свою звичну справу. Ми всі застрягли тут, наче водорості в густому намулі. На кухні, так само як і на морському дні, ми перебували в постійній темряві й абсолютній неволі, хіба що тут завжди витав запах диму і приємний аромат свіжоспеченого хліба. Мої розповіді стали для мешканців підземелля розрадою, внесли приємні зміни, нові враження і перепочинок від одноманітної виснажливої праці, від споглядання одних і тих самих тридцяти п’ятьох облич, від однакових спогадів, смутку, страху і відчаю, які останнім часом стали їхніми постійними супутниками. Тому під час моїх уроків кухня була завжди напхом напхана. Тільки Шерон і Меґґі ні разу не прийшли на мої заняття.
Приблизно на четвертому тижні мого так званого учителювання життя в печерах знову змінилося.
Кухня, як завжди, була натоптана людьми. Окрім постійних прогульників Шерон і Меґґі, не було ще Дока та Джеба. На сусідній стільниці стояла металева таця з балабухами хліба, готовими до випічки. Вони чекали своєї черги, а Труді щохвилини зазирала в піч, аби переконатися, що попередня партія не пригоріла.
Часто Джеймі вже знав історію, яку я збиралася розповідати, і тоді я доручала йому провести урок замість мене. Тоді його очі виблискували, а обличчя пашіло від утіхи, а ще мені подобалося спостерігати за тим, як він, оповідаючи, малював у повітрі невидимі картини. Гайді закортіло дізнатися більше про дельфінів, тому я попросила Джеймі відповісти на всі її запитання.
З сумом і співчуттям люди запитували про нову планету, яку колонізували душі. Дельфіни здавалися їм віддзеркаленням їх самих за перших років окупації. В темних очах Гайді, які блищали з-під густої русявої гривки, читався жаль.
— Вони більше схожі на велетенських бабок, ніж на морських ссавців, правда ж, Вандо? — Джеймі часто отак просив мого підтвердження своїм словам, але ніколи не чекав відповіді.— Мають шкіру і три, чотири або п’ять пар крилець — усе залежить від віку, правда? Вони мов літають по воді — там вода має меншу густину. А ще у них п’ять, сім або дев’ять ніг — залежно від статі, еге ж, Вандо? Там є три різні статі. Дельфіни мають дуже довгі руки з сильними м’язистими пальцями — здатні збудувати що завгодно. Під водою вони будують цілі міста з дерев’янистих рослин. У розвитку вони значно поступаються нам, правда, Вандо? Дельфіни ще не винайшли ані космічного корабля, ані телефонів. У цьому плані люди їх перевершили.
Труді витягнула тацю з рум’яними балабухами, і я нахилилася, щоб поставити наступну партію розпухлого тіста в розжарену піч. Довелося проштовхуватися крізь натовп, балансуючи з тацею в руках.
Раптом із коридорів долинув невиразний шум. Було важко зрозуміти, з якого саме коридору, а тим паче судити про відстань — акустика печери дивно спотворювала звуки.
— Гей! — вигукнув Джеймі. Я розвернулася й побачила його потилицю — він уже щодуху мчав до дверей.
Я миттю випросталася й інстинктивно попрямувала за ним.
— Зажди, — мовив Іян. — Він повернеться. Розкажи нам іще про дельфінів.
Іян сидів на тумбі біля печі — я б ніколи не вибрала для себе такого жаркого місця, — але саме це дозволило йому дотягнутися до мене й схопити за зап’ястя. Від несподіваного доторку я сіпнулася, але встояла.