Це був усього-на-всього Іян.
— Не треба тобі блукати тут самій.
Я нахилилася до нього і мовила якнайтихіше, щоб не зміг почути Джеймі:
— Навіщо відтягувати невідворотне? Невже Джеймі стане від цього легше?
Здається, я знала відповідь на останнє запитання. Я вивернулася з-під Іянової руки й щодуху помчала геть.
— Вандо! — гукнув Джеймі навздогін.
Хтось заходився його заспокоювати. За мною ніхто не гнався. Мабуть, їм вистачило здорового глузду відпустити мене. У коридорі було темно й безлюдно. Якщо мені поталанить, я зріжу ріг і непомітно прокрадусь через темні грядки.
За увесь той час, який я провела у печерах, я так і не дізналася, де вихід. Виконуючи різні доручення, я, здається, сходила коридори вздовж і впоперек, знала кожен ріг і кожне розгалуження, але вихід залишився для мене таємницею. Вперше я подумала про це тільки зараз, скрадаючись найтемнішими закапелками велетенської печери. Де ж може бути вихід? А якщо я знайду його, то чи стане мені снаги просто піти?
Я так і не змогла вирішити, чи варто мені звідси тікати — що, крім пустелі, чекає на мене ззовні — шукачі, цілителі, розрадниця, попереднє життя, яке не залишило по собі сліду? Єдине, що мало для мене значення, було тут, зі мною. Джеймі. Джаред, хоча він ладен убити мене за першої-ліпшої нагоди. Не уявляю, як їх можна покинути…
А Джеб, а Іян! У мене з’явилися друзі. Док, Труді, Лілі, Вез, Волтер, Гіт. Ці дивні люди зуміли побачити в мені не просто ворожу душу і зрозуміли, що не варто мене вбивати. Можливо, ними керувала звичайна цікавість, байдуже. Вони все одно стали на мій бік і виступили проти своїх-таки, адже всі вони — дружна родина виживанців. Я здивовано похитала головою, намацуючи руками тверді кам’яні стіни.
У печері хтось був — здалеку долинали голоси. Я не зупинилася: мене не можуть помітити, — і нарешті знайшла щілину, яку шукала.
Зрештою, є тільки одне місце, куди мені йти. Навіть якби мені було відомо, де вихід, я все одно пішла б сюди. Я занурилася в цілковиту темряву й швидко помчала своєю дорогою.
Розділ 27
Вагання
Навпомацки я прямувала назад до в’язничної камери.
От уже кілька тижнів, як моя нога не ступала в цей коридор; я не була тут із того самого ранку, як Джаред вирушив на вилазку і Джеб дав мені волю. Схоже, поки я жива, а Джаред у печерах, моє місце тут.
Тьмяний ліхтар не чекав тут на мене. Я була впевнена, що вже наближаюся: роги й повороти були віддалено знайомі. Я витягнула перед собою ліву руку й почала навпомацки пробиратися вздовж коридору, шукаючи знайомий отвір. Я ще не вирішила, чи залазитиму всередину, та принаймні точно знатиму, де я.
Моя нора знайшлася, однак оселитися в ній мені не вдасться.
В ту-таки мить, як пальці мої намацали жорсткі краї отвору, ноги перечепилися через перешкоду, і я впала навколішки. Падаючи, я інстинктивно витягнула руки, і долоні з хрустом і тріскотом проломили щось, зовсім не схоже на камінь.
Різкий звук сполошив мене, а несподівана перешкода налякала. Перше, що спало на думку, — я завернула не за той ріг і зараз не біля своєї нори. Можливо, навіть потрапила в чужу кімнату. Я швидко прокрутила в пам’яті увесь маршрут — де ж я схибила? Я закам’яніла в темряві, чекаючи реакції.
Але нічого не відбувалося — ні реакції, ні звуку. Все було як завжди — темно, парко, волого і так тихо, що не залишилося жодного сумніву: окрім мене, тут нікого немає.
Обережно, намагаючись не шуміти, я роззирнулася.
Руки мої у щось провалилися. Я вивільнилася й намацала щось схоже на картонну коробку, обгорнуту тонким шаром прозорої плівки — її-бо я і прорвала. Всередині був іще один шар тонкої плівки — маленькі прямокутники, які шурхотіли щоразу, коли я їх торкалася. Я відсмикнула руку, злякавшись, що приверну до себе увагу.
Я згадала, що начебто намацала вхід у нору. Пошукала ліворуч, і рука наштовхнулася на цілий стос великих картонних коробок. Я спробувала дотягнутися до верху — довелося ставати на пальчики, таким високим виявився стос. Я тицялась кругом, аж доки не намацала стіну, а за тим — і отвір, саме там, де й очікувала. Отож я спробувала залізти всередину: одна хвилина на увігнутому земляному ложі — і я б одразу впізнала печеру, — але годі було й думати про те, щоб пробратися всередину. Вся печера була завалена численними коробками.
Опинившись у безвиході, я, намацуючи дорогу, рушила далі по коридору. З’ясувалося, що далі проходу також немає — все завалено таємничими коробками.
Нишпорячи по землі, я силкувалася втямити, де опинилась, коли раптом натрапила на щось, зовсім не схоже на картонні коробки. Груба жорстка тканина — певно, мішок; коли я його штурхнула, в ньому зашурхотіло. Я пожмакала мішок — навряд чи його ледь чутний сипучий звук видав би мою присутність.