Раптом усе стало на свої місця. Допоміг запах. Поки я перебирала пальцями дрібнесенькі піщинки, в ніс мені вдарив знайомий запах. Я ніби повернулась у свою невеличку кухоньку в Сан-Дієго, до низенького серванта ліворуч від умивальника. Перед очима постав мішок сирого рису і пластикова мірка, якою я черпала рис, а позаду — довгі ряди консервів…
Тільки-но я втямила, що переді мною — мішок із рисом, усе прояснилось. Я таки не помилилася. Хіба Джеб не казав, що цю печеру використовують як продуктовий склад? І хіба Джаред із командою щойно не повернулися з вилазки по харчі? Ну звісно, тепер усе, що вони накрали за останні кілька тижнів, поскладали в цьому відлюдному куточку.
У голові роїлося безліч думок.
По-перше, я зрозуміла, що довкола їжа. Не просто грубий хліб і ріденький цибулевий суп, а справжня їжа. Десь у цій купі може бути арахісове масло. Шоколадне печиво. Картопляні чипси. Сирні палички.
Я одразу ж уявила, як знаходжу їх, смакую, наїдаюся досхочу — вперше за той час, відколи полишила цивілізацію. І мені стало соромно за такі думки. Джаред ризикував життям; останні кілька тижнів він провів, ховаючись і крадучи, не для того, щоб нагодувати мене. Ця їжа для інших.
Проте мене хвилювало, що це, можливо, не вся здобич. А що як сюди мають принести більше коробок? І зроблять це Джаред із Кайлом… Не треба особливо напружувати уяву, щоб зрозуміти, як вони діятимуть, побачивши мене тут.
Зрештою, саме з цієї причини я й прийшла сюди: побути на самоті, добре все обміркувати…
Я притулилася до стіни й з’їхала вниз. Із мішка з рисом вийшла непогана подушка. Я заплющила очі — цього можна було й не робити в такій чорнильній темряві — і вирішила попросити поради.
«Гаразд, Мел. Що тепер?»
Я зраділа, що вона не спить — теж насторожі. Необхідність боротися додала їй сил. Тільки тоді, коли все йшло гладко, вона ніби впадала в сплячку.
«Розставимо пріоритети, — вирішила вона. — Що для нас важливіше? Щоб вижили ми? Чи Джеймі?»
Вона й сама знала відповідь на це запитання:
«Джеймі», — підтвердила я і вголос зітхнула. Зітхання відлунило від стін печери.
«Згода. Які в нас шанси? Якщо Джеб з Іяном нас захищатимуть, то, можливо, ми ще кілька днів протягнемо. Чи допоможе це Джеймі?»
«Ймовірно. Та чи не краще одразу здатися? Навряд чи йому стане краще, якщо ми тягнутимемо до останнього, — а кінець-бо, схоже, невідворотний…»
Їй не сподобалась моя відповідь. Я відчувала, як вона метушиться, шукає інший вихід.
«Може, втекти?» — запропонувала я.
«Не вийде, — відповіла вона. — До того ж що нам робити там, нагорі? Як ми все пояснимо їм?»
Ми водночас уявили, як я пояснюватиму довгі місяці відсутності. Можна збрехати, вигадати правдоподібну байку або сказати, що я нічого не пам’ятаю. Але перед очима постало скептичне обличчя шукачки, її прискіпливі булькаті очі, завжди підозріливі,— і я одразу втямила: спроби викрутитися неминуче проваляться.
«Всі подумають, що я тебе здолала, — погодилася Мелані.— Тоді тебе витягнуть і запхають у мою голову шукачку».
Я заметушилася, наче зміна пози допоможе відмахнутися від цієї думки, затремтіла і закінчила за Мелані: «Вона розповість про печери, і сюди поз’їжджаються шукачі…»
Жах накрив нас із головою.
«Справді,— провадила я, — про втечу не може бути й мови».
«Справді», — прошепотіла вона, захлинаючись від емоцій.
«Отже, залишається вирішити… швидка смерть чи повільна? Що вразить Джеймі менше?»
Здавалося, якщо ми обговорюватимемо практичні питання, мені вдасться абстрагуватися, не втрачати ділового тону. Мелані старалася робити те саме.
«Я не впевнена. З одного боку, цілком логічно: що довше ми троє будемо разом, то важче нам буде розлучитися. З другого боку, якщо ми не боротимемося, якщо просто здамося… Джеймі це не сподобається. Він почуватиметься, наче його зрадили».
Я обміркувала обидва варіанти, намагаючись мислити раціонально.
«Значить, швидка смерть… і водночас зробити все можливе, щоб не померти?»
«Чинитимемо опір», — підтвердила Мелані, спохмурнівши.
«Опір… Чудово».
Я спробувала уявити це — відповісти насильством на насильство. Підняти руку, щоб когось ударити. Гм, на словах я все можу, а от на ділі…