Я зауважила, що він сказав «коли», а не «якщо». Байдуже, щó він пообіцяв Джеймі,— він не вірить, що я протягну довго.
— Дивно, як тобі вдалося втертися в довіру до Джеба, — мовив він, змінюючи тему. — Джеб не пуцьвірінок, брехню наскрізь бачить. Принаймні досі бачив.
На якусь мить Джаред замислився.
— Не надто ти балакуча, еге ж?
Запала довга мовчанка.
Раптом Джареда ніби прорвало:
— Знаєш, щó не дає мені спокою: а раптом виявиться, що вони праві? Звідки в біса мені знати? Їхня логіка божевільна, але я бачу в ній сенс. Має бути якесь інше пояснення…
Мелані знову силкувалася заговорити, але вже не так несамовито — майже без надії прорватися. Я зціпила зуби і стиснула кулаки.
Джаред ворухнувся, відсунувся до стіни — тепер він сидів обличчям до мене. Краєм ока я спостерігала цю зміну.
— Навіщо ти тут? — прошепотів він.
Я крадькома зиркнула йому в лице — добре, ніжне, майже таке, яким його пам’ятала Мелані. Я відчула, що втрачаю контроль; мої губи затремтіли. Щосили я стримувала руки, які вже тягнулися до нього. Кортіло торкнутися його обличчя. Кортіло мені. Мелані це не сподобалося.
«Якщо не дозволяєш мені говорити, то принаймні тримай руки при собі», — прошипіла вона.
«Силкуюся. Мені шкода».
І мені справді було шкода. Це завдавало їй болю. Нам обом було боляче — по-різному. Важко сказати, кому в цю мить було гірше.
Джаред із цікавістю спостерігав за мною, а на очах моїх знову виступили сльози.
— Навіщо? — запитав він лагідно. — Знаєш, у Джеба зринула шалена ідея: що ти прийшла сюди заради мене і Джеймі. Ну хіба він не божевільний?
Мій рот наполовину розтулився; я швидко прикусила губу.
Джаред повільно нахилився й узяв у долоні моє обличчя. Я заплющила очі.
— Так і не скажеш?
Я швидко хитнула головою. Не певна, хто це зробив: я підтверджувала, що не скажу, чи Мелані підказувала, що не може.
Долоні Джареда сильніше стиснули моє обличчя. Я розплющила очі, його обличчя було всього за кілька дюймів від мого. Серце моє затріпотіло, впало в п’яти — я намагалася вдихнути, проте легені не слухалися.
Я впізнала знайомий погляд; знала наперед, що Джаред робитиме, яким буде доторк його вуст. І все-таки він заскочив мене зненацька — його вуста притиснулися до моїх, і це було наче вперше.
Гадаю, він збирався просто торкнутися моїх губ, легко й ніжно, але все змінилося, тільки-но моя шкіра діткнулася його. Раптом губи його стали жорсткі й наполегливі, руки полонили моє обличчя, а вуста рухалися квапливо й незнайомо. Зовсім не так, як у спогадах. Я безсило відкинула голову.
А тіло збунтувалося. Я більше не могла керувати ним — радше воно керувало мною. Але не через Мелані — тіло було дужчим за нас обох. Ми шумно дихали: я — дико й прискорено, а Джаред — люто, схоже на гарчання.
Руки відмовлялися слухатись. Ліва долоня потягнулася до Джаредового обличчя, до волосся, готова занурити в нього пальці…
Права рука діяла ще швидше. І керувала нею не я.
Кулак Мелані з глухим тріском врізався в щелепу Джареда, і його обличчя відлетіло. Твердий і злісний доторк плоті до плоті.
Сили удару вистачило тільки на те, щоб відштовхнути Джареда, але щойно наші губи розімкнули ся, він сахнувся від мене, і жах у його очах був точним віддзеркаленням жаху в моїх.
Я подивилася на свій міцно стиснутий кулак — із відразою, немов на якого скорпіона, що виріс на руці. Я бридливо видихнула. Обхопила лівою рукою зап’ястя правої, щоб Мелані більше не змогла скористатися моїм тілом для насилля.
Я поглянула на Джареда. Він не спускав очей із мого кулака, жах на його обличчі змінився подивом. У ту мить він був такий беззахисний! Я легко читала думки на його відкритому обличчі.
Такого він не очікував. А він таки чогось сподівався — це було очевидно. То був тест, і він збирався поставити мені за нього оцінку. Тест, у результатах якого був цілковито впевнений. Але на нього чекав сюрприз.
То я склала іспит чи завалила?
Біль у грудях зовсім не здивував мене. Я вже знала, що «розбите серце» — не просто гіпербола.
У ситуаціях, де треба швидко вирішити, варто битися чи тікати, я ніколи не поставала перед вибором — завжди втікала. Оскільки Джаред загородив мені дорогу в темний коридор, довелося пірнути в завалену коробками нору.
Коробки хруснули, зім’ялися й затріщали під моєю вагою, відлітаючи до стіни. Я зробила неможливе — пропхалась попри важкі ящики й зім’яла менші. Пальці Джареда дряпнули мене за ногу — він намагався зловити мене за кісточку. Я зіштовхнула величезну коробку, і та впала між нами. Джаред застогнав, і горло мені стиснув відчай. Я не хотіла кривдити Джареда, не хотіла вдарити — просто тікала.