— Гадаю, він має рацію, — пробурмотів Джеймі.— Навіть якщо ми всі тебе приймемо, ти будеш тут чужинкою, поки сама не захочеш влитися в громаду.
— Я не зможу влитися в громаду, Джеймі. Та й ніхто мене не прийме.
— Я ж тебе прийняв.
Я вирішила не сперечатися, хоч він і помиляється. Не обманює, бо щиро вірить у правдивість своїх слів. Але насправді йому потрібна Мелані. Він не розрізняє нас, а варто було б.
Труді й Гайді пекли на кухні хліб і їли велике зелене яблуко — одне на двох, кусаючи по черзі.
— Рада, що ти прийшла, Вандо, — мовила Труді щиро, затуляючи рот рукою: вона дожовувала останній кусник яблука. Гайді тільки кивнула — її рот був повний. Джеймі штрикнув мене пальцем між ребра: мовляв, я ж тобі казав, що тебе приймуть? Геть забув про чемність.
— Ви приберегли обід для Мелані? — рвійно запитав він.
— Так, — кивнула Труді. Вона схилилася до пічки і витягнула металеву тацю. — Ще теплий. Тепер уже, мабуть, затвердів, але все одно це краще, ніж зазвичай.
На таці лежав величезний шматок м’яса з кров’ю. У мене аж слинка потекла, але я відмовилася від такої порції:
— Тут забагато.
— Ми повинні з’їсти все, що псується, у перший день, — заохотив мене Джеймі.— Всі наїдаються до нудоти — це традиція.
— Тобі потрібен білок, — втрутилася Труді.— Ми були на печерному раціоні задовго. Дивно, що досі ніхто не занедужав.
Отож я їла білок, а орлиний погляд Джеймі проводжав кожний шматок м’яса від таці до мого рота. Я з’їла все до крихти, щоб догодити йому, хоча від такої кількості у мене аж живіт заболів.
Поки я доїдала, кухня знову почала наповнюватися людьми. Дехто тримав у руці яблуко — яблука ділилися одне на двох. Цікаві очі роздивлялися свіжу рану на моїй щоці.
— Чому всі збираються тут? — пошепки поцікавилась я у Джеймі. Надворі було вже темно — для вечері запізно.
Якусь мить Джеймі нестямно дивився на мене.
— Прийшли на твій урок, — мовив він, інтонацією додаючи — «звісно».
— Ти що, жартуєш?
— Я ж казав, що нічого не змінилося.
Я роззирнулася по вузькій печері. Вона не була повна вщерть. Док не прийшов, не було й учасників вилазки — а значить, і Пейдж. Ні Джеба, ні Іяна, ні Волтера. Я не помітила ще кількох: Тревіса, Керол, Рут-Енн. Зрештою, беручи до уваги події минулого дня, слухачів зібралося більше, ніж я могла уявити.
— Повернімося до дельфінів, з того місця, де ти зупинилася, — урвав мої оглядини Вез. Я бачила, що його не так цікавили інопланетні світи, як він прагнув розтопити лід.
Всі очікувально подивилися на мене. Схоже, не все змінилося, як я гадала.
Я взяла тацю з хлібом із рук Гайді й повернулася, щоб поставити її у піч. І почала розповідати спиною до слухачів.
— Ну… е-е-е… Третя група прабатьків. Вони, так би мовити, працюють на благо родини. На Землі їх назвали б годувальниками — вони йдуть із хати, щоб дістати харчі. Здебільшого вони займаються сільським господарством. Вирощують рослину, з якої потім добувають молоко…
Життя тривало.
Джеймі намагався відмовити мене спати в складському коридорі, але тільки упівсили. Куди ще мені податися? З притаманною йому наполегливістю він повідомив, що спатиме поруч. Я подумала, що Джареду це може не сподобатися, та оскільки не бачила його ані ввечері, ані наступного дня, підтвердити свої здогадки я не могла.
Було зовсім не легко знову братися до своїх щоденних обов’язків, особливо тепер, коли всі шестеро учасників вилазки були вдома — я почувалась як тоді, коли Джеб уперше привів мене в громаду. Ворожі погляди, злісна мовчанка. Але цим шістьом було важче, ніж мені,— мені не звикати. Вони ж не розуміли поведінки решти. Наприклад, коли я допомагала збирати кукурудзу, Лілі подякувала мені за кошик, який я їй передала, й усміхнулася. Саме тоді я спостерегла, що від подиву очі Енді мало не вистрибнули з орбіт. Або тоді, коли ми з Труді й Гайді чекали на свою чергу біля купальні, Гайді почала перебирати пальцями моє волосся. Воно сильно відросло і лізло в очі, тому я вирішила його обстригти. А Гайді намагалася підібрати для мене зачіску, так і сяк вкладаючи пасма. Тут із купальні вийшли Брандт і Аарон (Аарон був найстаршим учасником вилазки, здається, раніше я його взагалі не бачила). Труді реготала з незграбних спроб Гайді спорудити щось на моїй голові, й обоє чоловіків позеленіли і мовчки пройшли попри нас.
Звісно, все це були дрібниці. А от Кайл рискав по печерах, і хоча він, без сумніву, отримав наказ не чіпати мене, але всім своїм виглядом демонстрував, що такі вказівки його не обходять. Коли наші шляхи перетиналися, увесь час навколо мене було багато людей, і може, саме тому він тільки обпікав мене поглядом, а його товсті пальці інтуїтивно стискалися в кулак. Панічний страх перших кількох тижнів, проведених у печерах, повернувся, і я б йому піддалася — почала б знову ховатися, уникати людних місць, — якби не події, значно важливіші за убивчі погляди Кайла.