Люди знову зібралися на кухні — не певна, хто з них прийшов сюди по мої розповіді, а хто — по шоколадні батончики, які роздавав Джеб. Від свого батончика я відмовилася, пояснивши незадоволеному Джеймі, що не можу жувати й говорити воднораз; проте він, підозрюю, приберіг мій батончик на потім. Іян сидів на своєму звичному місці біля вогню, насторожений Енді також був тут, а поруч із ним сиділа Пейдж. Більше не було жодного учасника вилазки — звісна річ, і Джареда. Док також прогулював — цікаво, що з ним: досі п’яний як чіп чи, може, похмілля. А головне — не було Волтера.
Перше запитання пролунало від Джефрі, чоловіка Труді. Мені було приємно, хоч я й намагалася не показувати, що він зрештою вступив у коло людей, які мирилися з моєю присутністю. Шкода, що я не змогла добре відповісти на його запитання, які чимось нагадали мені питання Дока.
— Я майже нічого не знаю про цілительство, — визнала я. — Ніколи не зверталася до цілителів після… того, як прилетіла. Я не хворіла. Знаю одне: ми ніколи не обираємо планету, де не зможемо підтримувати тіла носіїв у ідеальному стані. Не існує захворювання, яке неможливо вилікувати: від найпростіших порізів і переломів до епідемічних хвороб. Тепер люди помирають тільки від старості. Навіть здорові людські тіла не можуть жити вічно. Також трапляються нещасні випадки, але за присутності душ це стається набагато рідше. Ми обережні.
— Озброєні люди — це не просто нещасний випадок, — мовив хтось. Я саме витягала хліб, тому не бачила, хто говорив, а по голосу не впізнала.
— Так, це правда, — погодилась я.
— То виходить, ти не знаєш, як лікуються хвороби? — не вгавав Джефрі.— 3 чого роблять ліки?
Я похитала головою.
— Вибачте, я не знаю. І зовсім не цікавилася цим питанням, коли мала доступ до інформації. Просто сприймала як належне. На всіх планетах, де я жила, здоров’я — це даність.
Очі Джефрі спалахнули, а щоки зарум’янилися. А тоді він опустив очі та злісно зціпив зуби. Чим я його образила?
Гіт поплескав Джефрі по руці. В печері повисло напружене мовчання.
— Е-е-е… а щодо грифів… — Іян вичавив із себе кілька слів, намагаючись змінити тему. — Не знаю, може, я прослухав, але ти не пояснила, чому назвала їх «недобрими»…
Я цього справді не пояснювала, але ні на хвилину не сумнівалася, що Іяну це зовсім не цікаво, — він запитав перше, що спало йому на думку.
Неформальний урок закінчився швидше, ніж зазвичай. Запитань було негусто, та й переважно ставили їх Іян або Джеймі. Після запитань Джефрі всі поринули в роздуми.
— Ну що ж, завтра вставати до схід сонця, збирати кукурудзу… — перебив іще-одну ніякову паузу Джеб, натякаючи всім, що час розходитися. Люди звелися на ноги, потяглися, але досі перемовлялися тихими голосами, а це було зовсім не звично.
— Я щось не те сказала? — прошепотіла я до Іяна.
— Аж ніяк. Вони замислилися про смертність, — зітхнув він.
Мій людський мозок раптом осяяло — це був сплеск інтуїції.
— Де Волтер? — досі пошепки, але вимогливо запитала я.
Іян знову зітхнув.
— Він у південному крилі. Він… нездужає.
— Чому ніхто не сказав мені?
— Останнім часом… тобі було нелегко, тому…
Я нетерпляче похитала головою.
— Що з ним?
Підійшов Джеймі й узяв мене за руку.
— У Волтера постійно ламаються кістки — такі вони крихкі,— прошепотів Джеймі.— Док упевнений, що це рак — остання стадія.
— Волт, певно, довгий час приховував, як йому болить, — додав Іян похмуро.
Я здригнулася.
— І ви нічого не можете зробити? Зовсім нічого?
Іян похитав головою, не зводячи з мене ясних очей.
— Ми — нічого. Навіть якби ми не застряли в цій дірі, все одно не змогли б йому нічим допомогти. Цю хворобу люди так і не навчилися лікувати.
Я прикусила язика, мало не вибовкавши свою пропозицію. Звісно, тут Волтеру нічим не допоможеш. Будь-хто з цих виживанців помиратиме довгою болісною смертю, але не пожертвує свідомістю заради зцілення тіла. Я їх розумію… тепер розумію.
— Він питав про тебе, — провадив Іян. — Іноді він кличе тебе на ім’я; важко сказати, що це означає: Док заливає його віскі, щоб притлумити біль.
— Док розклеївся і сам почав багато пити, — додав Джеймі.— Як усе невчасно!