— Можна мені з ним побачитися? — запитала я. — Чи хтось буде проти?
Іян насупився і пирхнув:
— На декого це буде дуже схоже, — він похитав головою. — Та хіба не байдуже? Якщо така остання воля Волта…
— Твоя правда, — погодилась я. Від слова «остання» в очах запекло. — Якщо Волт хоче мене побачити, то хіба не байдуже, хто що собі дума — нехай собі казяться.
— Не хвилюйся — я нікому не дозволю тебе залякувати, — бліді губи Іяна стиснулися в тонку лінію.
Мене охопила тривога, наче кортіло поглянути на годинник. Час, який давно перестав для мене щось означати, несподівано набрав ваги.
— Може, вже пізно? Ми його не збудимо?
— Він спить, коли спиться. Ходімо й поглянемо.
Я одразу рушила, волочучи за собою Джеймі: той досі тримав мене за руку. Мене підганяло вперед відчуття плинності часу, усвідомлення кінця й неминучості. Іян швидко наздогнав нас — із його-бо широким кроком.
Ми проминули освітлену місячним сяйвом печеру з городом, і на нас ніхто не звернув уваги. Я занадто часто з’являлася в товаристві Джеймі та Іяна, щоб викликати цікавість, хоча цього разу ми завернули зовсім в інший коридор.
Єдиним винятком був Кайл. Побачивши поряд зі мною брата, він закам’янів на ходу. Його погляд ковзнув на руку Джеймі, яка чіплялася за мою, і вуста скривилися, наче він от-от загарчить.
У відповідь на братову реакцію Іян розпростав плечі — його вуста скривилися точним віддзеркаленням Кайлових — і навмисне потягнувся до моєї другої руки. Кайл бекнув, наче його нудить, і повернувся до нас спиною.
В темному південному коридорі я спробувала вивільнити руку. Іян тільки міцніше її стиснув.
— Краще б ти його не сердив, — пробурмотіла я.
— Кайл помиляється. Останнім часом у нього увійшло в звичку помилятися. Спливе чимало часу, перш ніж він змириться, але це не означає, що нам слід на нього зважати.
— Він мене лякає,— прошепотіла я. — Мені зовсім не хочеться, щоб у нього з’явилося ще більше підстав ненавидіти мене.
Іян і Джеймі водночас стиснули мене за руки. І заговорили воднораз.
— Не бійся, — мовив Джеймі.
— Джеб висловився дуже ясно… — сказав Іян.
— Що ти маєш на увазі? — запитала я в Іяна.
— Якщо Кайл не підкоряється правилам, встановленим Джебом, то може забиратися під три чорти.
— Але це несправедливо. Його місце тут.
— Якщо він залишився, — пробурмотів Іян, — значить, пристав на умови.
Решту довгої дороги ми мовчали. Мене пригнічувала провина — схоже, тут я постійно в такому стані. Винна, перелякана, з розбитим серцем. Навіщо я прийшла сюди?
«Тому що, хай як це дивно, тут твоя домівка, — прошепотіла Мелані. Вона гостро відчувала тепло долонь Іяна та Джеймі, міцно сплетених із моїми. — Де ще в тебе таке буде?»
«Ніде, — визнала я зажурено. — Але це не означає, що тут моя домівка. Принаймні не настільки, як твоя».
«Тепер ми йдемо в парі, Вандо».
«Краще не нагадуй».
Дивно, що я чую її так виразно. Останні два дві вона зовсім принишкла, чекаючи, хвилюючись, сподіваючись знову побачити Джареда. Звісно, я теж була зайнята.
«Можливо, він із Волтером. Може, він був там весь час», — із надією подумала Мелані.
«Ми не за цим ідемо до Волтера».
«Ні. Звісно, ні», — в її тоні звучало каяття, але я зрозуміла, що для неї Волтер значив значно менше, ніж для мене. Певна річ, вона зажурена, що він скоро помре, тільки от від самого початку з цим змирилася. Я ж натомість не могла цього прийняти, навіть тепер. Волтер був моїм другом, а не її. Він захищав мене.
В лікарняному крилі нас вітало тьмяно-блакитне світло ліхтаря. (Тепер я знала, що ліхтарі працюють на сонячних батареях, які на підзарядку щодня виставляють на сонце). Ми почали рухатися тихіше й водночас, не змовляючись, сповільнили крок.
Терпіти не можу цю печеру. У темряві дивні тіні від слабенького ліхтаря роблять її моторошною. Сьогодні тут пахло інакше — все просякло смородом повільного згасання, алкогольного перегару і жовчу.
Два лікарняні ліжка були зайняті. З одного звисали ноги Дока; я впізнала його хропіння. З другого на нас дивився Волтер, худий і неймовірно виснажений.
— Приймаєш відвідувачів, Волте? — прошепотів Іян, коли Волтер перевів погляд на нього.
— Ох… — застогнав Волтер. Губи його ледве ворушилися, волога шкіра поблискувала в тьмяному світлі.
— Може, вам щось подати? — пробурмотіла я. Вивільнивши руки, я безпомічно простягнула їх до Волтера.
Його очі завертілися, шукаючи щось у темряві. Я ступила крок ближче.