— Досить для чого? Я не збираюся запасатись на чорний день, Джареде. Можливо, скоро ми пожалкуємо, що витратили все, але я не збираюся дивитися на муки Волтера, коли їм можна зарадити.
— Я про інше, — сказав Джаред. Так наче він щось довго й ретельно обмірковував. Голос був повільний і рівний.
Док збентежено насупився.
— Морфію вистачить на три, можливо, чотири дні,— мовив Джаред. — Якщо ви даватимете його дозами.
Я не розуміла, до чого вів Джаред, а Док одразу здогадався.
— А, — зітхнув він. Подивився на Волтера, і на очі йому набігли сльози. Він розтулив рота, ніби хотів заговорити, але промовчав.
Мені хотілось дізнатися, про що це вони, але Джаредова присутність якимось дивним чином позбавляла мене дару мовлення, повертала стриманість, потреби в якій начебто вже не було.
— Ви його не врятуєте, Доку, — хіба що від болю.
— Знаю, — мовив Док. Голос його зірвався, він насилу стримав схлип. — Ти правий.
«Що відбувається?» — запитала я. Поки Мелані тут, треба скористатися з її присутності.
«Вони збираються приспати Волтера, — мовила вона байдуже. — Передозування морфієм».
У мертвій тиші моє ледь чутне зітхання видалося зойком. Я не підвела погляду, щоб подивитися на реакцію двох здорових чоловіків. Натомість схилилася над Волтером, і на подушку полилися сльози.
«Ні,— подумала я. — Ні. Ще ні. Ні».
«Краще хай він помре в муках?»
«Я просто… не можу змиритися… з остаточністю. З невідворотністю. Я ніколи більше не зустрінуся зі своїм другом».
«А в тебе багато друзів, з якими ти плануєш зустрітися ще раз, Вандрівнице?»
«Такого друга у мене ще ніколи не було».
Всі мої друзі з інших планет злилися в один розмитий спогад; душі напрочуд схожі, можна навіть сказати, що вони взаємозамінні.
А Волтер неповторний. Коли його не стане, нікому буде посісти його місце.
Я колисала голову Волтера, і мої сльози крапали йому на шкіру. Я намагалася притлумити ридання, але вони все одно прохоплювалися — не схлипи, а радше голосіння.
«Знаю. Для тебе це вперше, як і багато іншого», — прошепотіла Мелані, і в її тоні відчувалося співчуття. Співчуття до мене — це також уперше.
— Вандо? — звернувся до мене Док.
Не в змозі відповісти, я тільки похитала головою.
— Гадаю, ти сидиш тут надто довго, — мовив він. Я відчула його руку, легку й теплу, у себе на плечі.— Зроби перерву.
Я знову похитала головою, не припиняючи тихенько голосити.
— Ти виснажена, — сказав він. — Іди освіжися, розімни ноги. Зрештою, поїж.
Я зиркнула на Дока палючим поглядом.
— Волтер іще буде живий, коли я повернуся? — пробурмотіла я крізь сльози.
— А ти цього хочеш? — Док уважно подивився на мене.
— Я б хотіла мати шанс попрощатися. Він мій друг.
Док поплескав мене по руці.
— Знаю, Вандо, знаю. Мій також. Нема куди квапитися. Йди подихай свіжим повітрям, а тоді вертайся. Волтер іще поспить.
Я вдивилась у виснажене обличчя Дока — воно було щире. Я кивнула й поклала Волтерову голову на подушку. Можливо, подалі звідси я зможу все якось перетравити. Хоча я навіть не уявляла, як це можливо: до цього я ще ніколи ні з ким не прощалася по-справжньому.
Перш ніж вийти, я глянула на Джареда — я кохала його, хоча й не зі своєї волі. Мел також хотіла роздивитися Джареда, тільки бажано без моєї участі в процесі.
Джаред пильно дивився на мене. Враження було, що він не зводив із мене погляду уже давненько. Обличчя його було непроникне, але в погляді я вловила подив і підозру. Як я втомилася! Навіть якби я була найталановитішою брехухою, який мені сенс прикидатися зараз? Волтер більше ніколи не заступиться за мене. До нього мені вже не підлизатися…
На секунду наші з Джаредом погляди схрестилися, а тоді я розвернулася й поквапилася геть чорним-чорнющим коридором — і все одно яснішим, ніж вираз Джаредового обличчя.
Розділ 32
Засідка
В печерах було тихо; сонце ще не встало. На майдані від дзеркал відбивалося світанкове тьмяне світло.
Мій нечисленний одяг був досі в кімнаті Джареда та Джеймі. Я прокралася туди, радіючи з того, що точно не наражуся там на Джареда.
Джеймі міцно спав, скрутившись калачиком на краю матраца. Зазвичай він не спав так скулившись, але зараз у нього були на це підстави: впоперек матраца простягнувся Іян, його руки й ноги звисали з країв.
Несподівано на мене накотила істерика. Довелося прикусити кулак, щоб не розреготатися; я швидко схопила стару вицвілу футболку та шорти і кинулася в коридор, притлумлюючи сміх.