— Скільки у матері клітин? — запитав Док зацікавлено. — Скільки народжується нових душ?
Я знизала плечима.
— Приблизно мільйон.
Очі слухачів розширилися від страху. Коли Вез відсунувся від мене, я постаралася притлумити образу.
Док тихенько присвиснув. Він єдиний досі зацікавлено чекав на продовження. На обличчях Аарона й Енді майнула тривога. Вони ще в житті не були на моїх уроках. Навіть ніколи не чули, щоб я так багато балакала.
— Коли це стається? Що виступає каталізатором? — запитав Док.
— Це вибір. Добровільний вибір, — пояснила я. — Це єдиний раз, коли ми свідомо обираємо смерть. Заради нового покоління.
— І ти можеш зробити вибір просто зараз — поділитися на клітини і все?
— Не все, але приблизно так.
— Це складно?
— Складно прийняти рішення. А сам процес… болісний.
— Болісний?
Чого це він так сильно здивувався? Хіба в людей це не болісно?
«Чоловіки!» — пирхнула Мелані.
— Нестерпний, — мовила я. — Ми всі пам’ятаємо, щó відчували наші матері.
Док заворожено чухав підборіддя.
— Цікаво, яким шляхом проходила еволюція… яка створила суспільство-вулик із матками-самогубцями… — думки його були далеко.
— Це альтруїзм, — пробурмотів Вез.
— Гм, — мовив Док. — Саме так.
Я заплющила очі, шкодуючи, що так багато розпатякала. У голові паморочилося. Від утоми чи від рани на голові?
— Ох, — спам’ятався Док. — Ти спала ще менше, ніж я, правда ж, Вандо? Час тобі відпочити.
— Я в нормі,— пробурмотіла я, але очей не розплющила.
— Чудово, — стиха буркнув хтось. — У нас тут оселилася матка-інопланетянка… Яка щомиті може луснути й розсипатися на мільйон нових блощиць.
— Ш-ш-ш.
— Вони вам не нашкодять, — відповіла я невідомо кому, не розплющуючи очей. — Без тіл-носіїв вони швидко загинуть, — я здригнулася, помисливши немислиме горе. Мільйон крихітних безпомічних душ, маленьких срібних немовлят марніють…
Ніхто не відповів, але полегшення відчувалося фізично.
Я була така втомлена, що навіть не зважала на те, що Кайл лежить усього за якихось три фути від мене. Не зважала на двох чоловіків, які одразу б стали на його бік, якби він отямився. Не зважала ні на що — просто хотіла спати.
Звісно, саме в ту мить і прокинувся Волтер.
— Ох, — ледь чутно застогнав він. — Гледді?
Відлунням застогнавши, я перекотилася до нього. Від болю в нозі я аж здригнулася, але без цього дотягнутися б не змогла. Нарешті я стиснула його долоню.
— Я тут, — прошепотіла я.
— Ах! — Волтер полегшено зітхнув.
Чоловіки запротестували, і Док шикнув на них.
— Щоб допомогти Волтеру терпіти біль, Ванда відмовилася від сну та спокою. Всі її руки в синцях — так міцно він за неї чіпляється. А ви що для нього зробили?
Волтер знову застогнав: низький гортанний звук швидко переріс у скиглення.
Док здригнувся.
— Аароне, Енді, Везе… будь ласка… е-е-е… знайдіть Шерон і пришліть її сюди.
— Всі разом?
— Забирайтеся звідси, — переклав Джеб.
У відповідь почулося човгання підошов.
— Вандо, — прошепотів Док мені на вухо. — Йому боляче. Я не можу дозволити, щоб він мучився і далі.
Я намагалася дихати рівно.
— Буде краще, якщо він мене так і не впізнає. Якщо думатиме, що тут Гледис.
Я розплющила очі.
Джеб схилився над Волтером, який, здавалося, досі спав.
— Прощавай, Волте, — мовив Джеб. — Побачимося на тому світі.
Він відступив на крок.
— Гарний ти був чолов’яга. Ми сумуватимемо за тобою, — пробурмотів Джаред.
Док знову длубався в упаковці морфію. Зашелестів папір.
— Гледді? — схлипував Волт. — Болить.
— Ш-ш-ш. Зараз перестане. Док здолає біль.
— Гледді?
— Так?
— Я кохаю тебе, Гледді. Все життя кохав.
— Знаю, Волтере. Я… я також тебе кохаю. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.
Волтер зітхнув.
Коли Док схилився над ним зі шприцом у руках, я заплющила очі.
— На добраніч, друже, — муркнув Док.
Пальці Волтера розслабилися, розчепірилися. Але я не випустила їх — тепер уже я чіплялася за нього.
Час минав, тишу порушувало тільки моє дихання. Воно було уривчасте — на межі схлипування.
Хтось поплескав мене по плечу.
— Він відійшов, Вандо, — мовив Док хрипко. — Йому вже не болить.
Док вивільнив мою руку й обережно перевернув мене з незручного положення, щоб нога боліла не так сильно. Але біль нікуди не подівся. Уже не боячись потривожити Волтера, я заридала вголос. В боці закололо, і я вхопилася за хворе місце руками.