— Давай, уперед. Ти ж не заспокоїшся, — пробурмотів Джаред роздратовано. Я спробувала розплющити очі, але не змогла.
Раптом щось кольнуло мене в руку. Не пам’ятаю, щоб я поранила руку. Та ще й у такому дивному місці, на згині ліктя…
«Морфій», — прошепотіла Мелані.
Ми уже пливли. Я хотіла злякатися, але марно: мене відносило все далі й далі.
«І навіть ніхто не попрощався», — похмуро подумала я. Від Джареда я цього й не чекала… але Джеб… Док… Іяна не було…
«Ніхто не вмирає,— запевнила мене Мелані.— Ми просто поспимо…»
…Коли я прокинулася, над головою був темний, всіяний зірками купол. Ніч. Як багато зірок! І де це я? Ні чорних стін, ні стелі. Тільки зорі… зорі… зорі…
Легенький вітерець обдував моє обличчя. Пахло… пилом… і ще чимось, чого я ніяк не могла розпізнати. Запах плісняви кудись зник. Не відчувалося й сірки, і було сухо.
— Вандо? — прошепотів хтось і торкнувся моєї здорової щоки.
Очі розшукали Іянове бліде обличчя, яке схилилося наді мною.
Його рука була холодніша за бриз, але повітря було таке сухе, що мені стало приємно. Де я?
— Вандо? Ти прокинулася? Більше чекати не можна.
Він шепотів, тож і я прошепотіла у відповідь:
— Що?
— Вже починається. Я знав, що ти також захочеш бути присутня.
— Ну, як там вона? — почувся голос Джеба.
— Що починається? — запитала я.
— Похорон Волтера.
Я спробувала сісти, але тіло не слухалося. Іянова рука ковзнула до мого чола, не дозволяючи підвестися. Я все одно вертілася, намагаючись роззирнутися…
Ми були не в печерах.
Не в печерах.
Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей — просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони почувалися: вразливими.
Я знову спробувала підвестися. Хотілося наблизитись, побачити все на власні очі. Іянова рука стримала мене.
— Легше, — мовив він. — Навіть не пробуй підводитися.
— Допоможи мені,— благала я.
— Вандо?
До мене долинув голос Джеймі, а тоді я побачила і його самого — короткий чубчик розмаявся на вітрі, поки Джеймі біг до мене.
Пальці пробіглися краєм матраца піді мною. Як я потрапила сюди, невже я спала під зірками?
— Вони не зачекали, — мовив Джеймі до Іяна. — Скоро все закінчиться.
— Допоможіть мені підвестися, — попросила я.
Джеймі простягнув мені руку, але Іян заперечно похитав головою.
— Я сам.
Іян пропхав під мене руки, намагаючись уникати забитих місць. Відірвав мене від землі, й у голові одразу закрутилося, немов я на кораблі, який от-от перекинеться. Я застогнала.
— Що це Док зробив зі мною?
— Дав тобі залишки морфію, щоб ти не відчувала, як він оглядає рани. Все одно тобі слід було виспатися.
Я насупилася.
— Хіба ліки не знадобляться ще комусь?
— Ш-ш-ш, — мовив Іян, і вдалині почулися голоси.
Я повернула голову і знову побачила людей. Вони стояли біля низького темного заглиблення в скелі, видутого вітром під нестійкою на вигляд купою валунів. Ламаною шерегою люди обличчями стояли до цього заглиблення.
Я впізнала голос Труді.
— Волтер бачив у житті тільки білі смуги. Він би роздивився біле і в чорній дірі. Я сумуватиму за цим.
Темна фігура Труді ступила крок уперед — від руху гойднулася її чорна з сивиною коса — й кинула в темряву жменьку піску. Він із ледь чутним шелестом посипався вниз.
А тоді вона повернулася і стала поруч із чоловіком. Але Джефрі вже підійшов до чорного отвору.
— Тепер він зустріне свою Гледис. Там він буде щасливіший, — Джефрі кинув свою жменьку землі.
Іян підніс мене до правого краю шереги, і я роздивилася похмуру печеру. В землі темнів овал, навколо якого півколом стояло все населення печерного містечка.
Тут були всі — всі до одного.
Вперед виступив Кайл.
Я затремтіла, й Іян лагідно пригорнув мене.
Кайл навіть не дивився в наш бік. Я бачила його профіль: праве око запливло і майже не розплющувалося.
— Волтер помер людиною, — мовив Кайл. — Жоден із нас не сміє просити більшого, — з цими словами він кинув у яму жменьку землі.
А тоді приєднався до решти.
Джаред стояв поруч із ним. Він зробив кілька кроків і опинився біля Волтерової могили.