— Волтер був найдобрішою в світі людиною. Жоден із нас не зрівняється з ним, — і Джаред кинув свою жменьку.
Вперед вийшов Джеймі, і Джаред поплескав його по плечу, коли той проходив повз.
— Волтер був сміливий, — мовив Джеймі.— Він не боявся померти, він не боявся жити, а ще… він не боявся вірити… Він завжди вирішував сам, і вирішував правильно, — Джеймі кинув жменьку землі у могилу. Розвернувся й рушив назад, не відводячи від мене погляду.
— Твоя черга, — прошепотів він, порівнявшись зі мною.
Енді з лопатою в руках уже прямував до могили.
— Заждіть, — сказав Джеймі тихо, але в тиші голос його пролунав чітко. — Ванда та Іян іще не попрощалися.
Шерегою прокотилося невдоволене бурчання. У голові в мене все перемішалося.
— Давайте проявимо бодай крихту поваги, — мовив Джеб голосніше, ніж Джеймі. Для мене його слова прозвучали занадто гучно.
Моїм першим пориванням було махнути Енді, щоб він продовжував почате, й попросити Іяна забрати мене геть. Це ж людська жалоба, а не моя.
Але я також була в жалобі. До того ж мені було що сказати.
— Іяне, допоможи мені набрати жменьку піску.
Іян присів навпочіпки, і я згребла дрібні камінчики. Тоді він усадовив мене собі на коліно і теж набрав землі. Він випростався і доправив мене до краю могили.
Я не бачила дна могили. Вона зяяла чорною дірою попід навислою скелею і здавалася бездонною.
Іян заговорив перший:
— У Волтері поєдналося все найкраще і найдобріше, що може бути в людині,— мовив він і сипнув пісок у діру. Минуло кілька секунд, перш ніж я почула, як той зашурхотів об дно.
Іян поглянув на мене.
Зоряна ніч була абсолютно тиха. Навіть вітер стих. Я зашепотіла, певна, що мій шепіт почують усі:
— У вашому серці не було ненависті,— ледь чутно мовила я. — Самим своїм існуванням ви довели, що ми помилялися. Ми не мали жодного права забирати у вас ваш світ, Волтере. Я сподіваюся, що ваші казки правдиві. Сподіваюся, ви відшукаєте свою Гледис.
Камінці посипалися крізь пальці, а я чекала, поки вони з м’яким стукотом не впали на тіло Волтера, поховане в глибокій темній могилі.
Енді взявся до роботи, тільки-но Іян ступив кілька кроків від могили: з гірки світлої порохнявої землі, наваленої за кілька футів від могили, він заходився згрібати лопату по лопаті. Земля падала з глухим стуком, а не шелестом. Від цього звуку я зіщулилася.
Підійшов Аарон, також із лопатою в руках. Іян повільно розвернувся й відніс мене геть, щоб звільнити їм місце. Позаду нас із негучним грюкотом заповнювала могилу земля. Люди почали тихо відступати й перешіптуватися — обговорювали похорон.
Поки Іян ніс мене до матраца — чужорідного тіла на голій землі, я вперше зазирнула йому в очі. Його виснажене обличчя було вимащене світлими смугами пороху. Мені й раніше траплялося бачити його таким… Але тут Іян поклав мене на матрац, і думки мої перескочили на інше. Що мені робити тут, просто неба — спати? Підійшов Док, і вони з Іяном стали наді мною навколішки просто в пилюці.
— Як почуваєшся? — запитав Док.
Я хотіла сісти, але Іян притримав мене за плече.
— Все гаразд. Я думаю, що зможу і ходити…
— Не варто квапитися. Нехай нога відпочине кілька днів, о’кей? — Док припідняв мою ліву повіку й неуважно посвітив тоненьким промінчиком ліхтарика в зіницю. На його обличчі затанцював яскравий відблиск. Док аж здригнувся і на кілька дюймів відсунувся, а от Іянова рука у мене на плечі навіть не сіпнулася. Це мене здивувало.
— Гм. Так ми діагноз не поставимо. Як голова? — запитав Док.
— Трохи паморочиться. Гадаю, це через ліки, які ви мені дали, а не через рану. Мені вони не подобаються — краще б я відчувала біль, правда.
Док скорчив гримасу. Іян також.
— Що? — з натиском запитала я.
— Я збираюся знову наколоти тебе морфієм. Вибач.
— Але… навіщо? — прошепотіла я. — Моя рана не така серйозна. Я не хочу…
— Слід занести тебе в печери, — перебив мене Іян, так ніби не хотів, щоб хтось почув нашу розмову. Позаду, відлунюючи від скель, долинали тихі голоси. — Ми запевняли… що ти не будеш при тямі.
— Зав’яжіть мені очі.
Док витягнув із кишені маленький шприц. Ним уже користувалися: залишилося всього чверть. Я відсахнулася й притиснулася до Іяна. Його рука важко лягла на моє плече.
— Ти знаєш печери занадто добре, — пробурмотів Док. — Ніхто не хоче, щоб ти здогадалася…
— Але куди мені йти? — прошепотіла я несамовито. — Навіть якби я й знала, де вихід? Навіщо мені втікати зараз?