«А мені подобається — занадто подобається… — (Там, де Джаред діткнувся мене пучками, шкіра аж пашіла). — Вибач».
«Я тебе не звинувачую. Принаймні усвідомлюю, що не повинна б».
«Дякую».
Джеймі був не єдиним, хто спостерігав за нами.
Джебу також було цікаво — в бороді його ховалася ледь помітна усмішка.
Шерон і Меґґі пропалювали нас поглядами. Їхні вирази були настільки схожі, що, незважаючи на молоду шкіру й темне блискуче волосся, Шерон геть не здавалася молодшою за свою сивоголову матір.
Іян хвилювався. Погляд його був тривожний — він був щомиті готовий кинутися мене захищати. Хотів переконатися, що Джаред не засмучує мене. Я усміхнулася йому — мовляв, усе гаразд. Іян не усміхнувся навзаєм, але глибоко зітхнув.
«Не думаю, що він хвилюється через це», — мовила Мел.
— Ти її зараз слухаєш? — Джаред підвівся, але досі не зводив очей із мого обличчя.
Запитання відірвало мене, і я не встигла спитати, що Мелані мала на увазі.
— Так.
— Що вона каже?
— Ми помітили, щó люди подумали про… про різку переміну в твоєму ставленні,— я кивнула у бік Шерон і Меґґі. Вони воднораз відвернулися від мене.
— Міцні горішки, — визнав Джаред.
— Ну, як хочеш, — буркнув Кайл і обернувся до м’яча, який лежав у самісінькому центрі ясного кола. — Ми й без тебе переможемо.
— Вже йду! — Джаред кинув задумливий погляд на мене — на нас — і приєднався до решти.
Рахунок я вела погано. У темряві з того місця, де я сиділа, м’яча майже не було видно. За межами освітленого центру поля було так темно, що я не розрізняла навіть постатей гравців. Я орієнтувалася по реакції Джеймі: коли його команда забивала гол, він переможно кричав, коли ж забивали супротивники — розчаровано стогнав. Стогнав він частіше, аніж кричав.
Грали всі. Меґґі була воротарем у команді Енді, Джеб — у команді Лілі. Вони обоє були на дивно гарні воротарі. Мені було добре видно їхні силуети у світлі ліхтарів, що правили за ворота. І Джеб, і Меґґі рухалися швидко та спритно, немов скинули років по десять. Джеб відважно кидався до м’яча, а Меґґі й без таких крайнощів грала дуже добре. Щоразу як Вез чи Іян били по воротах… бах! — м’яч дивним чином опинявся у неї в руках.
Приблизно за півгодини Труді та Пейдж вийшли з гри й рушили до виходу, схвильовано розмовляючи. Здавалося неймовірним, що ранок почався із суду, але ця разюча переміна мене тішила.
Жінок не було зовсім не довго, і повернулися вони з коробками в руках: принесли шоколадні батончики, та ще й з фруктовою начинкою. Гру призупинили. Джеб оголосив перерву, і всі поквапилися на сніданок.
Солодощі поскладали в центрі поля. Здавалося, на них накинувся цілий натовп.
— Вандо, — виринув із натовпу Джеймі. В руках у нього було повно батончиків, а під пахвою — пляшка води.
— Дякую. Повеселився?
— Ага. Якби ще й ти пограла…
— Наступного разу, — мовила я.
— Ось ти де… — Іян також приніс повні жмені батончиків.
— А я перший, — вигукнув Джеймі.
— Ого! — поряд із Джеймі з’явився Джаред. Він також прихопив забагато батончиків як на одну людину.
Іян і Джаред обмінялися довгим поглядом.
— А де їжа? — здивувався Кайл. Він стояв над порожніми коробками, роззираючись по печері у пошуках злочинця.
— Лови, — гукнув Джаред і почав жбурляти йому батончик по батончику — прицільно як ножі.
Кайл легко зловив солодощі й підбіг до нас, щоб перевірити, чи Джаред чогось бува не приховав.
— Ось, — мовив Іян, простягаючи братові половину батончиків, але навіть не підводячи на нього очей. — А тепер іди.
Кайл не зважав на нього. Вперше за увесь день він поглянув на мене. В темряві його очі здавалися чорними. З виразу обличчя я не могла нічого прочитати.
Я смикнулася — і від болю в ребрах хапнула ротом повітря.
Іян і Джаред стали переді мною плече до плеча, заступивши мене як завіса.
— Ти чув, що тобі сказали, — мовив Джаред.
— Можна мені спершу дещо сказати? — Кайл протиснувся між ними.
Вони не відповіли.
— Я не розкаююся, — мовив Кайл до мене. — Я досі вважаю, що так і мав учинити.
Іян відштовхнув брата. Кайл похитнувся, але знову зробив крок уперед.
— Зажди, я ще не закінчив.
— Ні, закінчив, — втрутився Джаред. Його пальці стиснулися в кулаки, шкіра на кісточках побіліла.
Тепер на нас звернули увагу всі. У печері стало тихо, веселий гамір ущух.
— Ні, я ще не закінчив, — Кайл здійняв руки, наче здається, і знову заговорив до мене. — Я вважаю, що вчинив правильно, але ти врятувала мені життя. Не знаю чому, але ти все-таки це зробила. Отож життя за життя. Я тебе не вб’ю. Сплачу свій борг таким чином.