Зараз він уже має бути підліткового віку. Років тринадцятьох. Вони жили в таборі тимчасового проживання, здається, на північ від Кейв-Крік, штат Аризона. Проте це було кілька років тому.
Ви можете перевірити це місце на карті. Якщо згадаю більше, одразу повідомлю.
Лист надіслано. І щойно це сталося, мене охопив жах.
«Тільки не Джеймі!»
Ці слова пролунали у моїй голові так чітко, ніби я сама промовила їх уголос. Страх переповнив моє єство.
Та, незважаючи на страх, я ледве стрималася, щоб не надіслати шукачці ще одного листа і не вибачитися за маячню, яку їй написала. Не почати запевнювати, що на той момент перебувала у напівсні, тож нехай вона не зважає на моє дурне повідомлення.
Бажання було не моє.
Я вимкнула комп’ютер.
«Я тебе ненавиджу», — прогарчав голос у моїй голові.
— Тоді тобі краще зникнути, — різко відповіла я. Звук власного голосу знову змусив мене здригнутися.
Це вперше Мелані заговорила до мене після втілення. Вона ставала сильнішою. Так само, як і сни.
І в тому не було жодних сумнівів. Завтра доведеться зустрітися з розрадницею. На саму думку про це на очах виступили сльози розчарування й приниження.
Я лягла в ліжко, накрила обличчя подушкою і спробувала взагалі ні про що не думати.
Розділ 5
Нерозраджена
— Привіт, Вандрівнице! Проходь і сідай. Почувайся як удома.
Я стояла, вагаючись, на порозі кабінету своєї розрадниці — одна нога там, друга тут.
Розрадниця ледь помітно усміхнулася — очевидячки, моє вагання видалося їй кумедним. За місяці практики мені стало набагато легше читати з виразу облич: тепер я розрізняла найтонші зміни, найменші порухи м’язів. На лиці розрадниці водночас прозирало розчарування через те, що мені й досі ніяково до неї приходити.
Зітхнувши, я неохоче зайшла до маленької яскраво освітленої кімнати і присіла на своє звичне місце — на м’яке червоне крісло, що стояло у найвіддаленішому кутку кабінету.
Розрадниця піджала губи.
Аби не зустрічатися з нею поглядом, я задивилася у розчинене вікно на хмари, що пропливали на тлі сонячного диска. Кімната була сповнена тонкого запаху солоної морської води.
— Що ж, Вандрівнице, давненько ти у мене не була.
Я винувато підвела очі.
— Щодо минулого разу… я вам надіслала повідомлення, що не прийду. Один мій студент попросив додаткового заняття…
— Так, знаю, — і знову на її губах з’явилася ота ледь помітна посмішка, — я отримала твоє повідомлення.
Як на літню жінку, вона вирізнялася тією привабливістю, яку люди набувають з роками. У її волоссі майнула природна сивина; воно було м’яким і радше білявим, аніж сріблястим, зібраним на маківці у довгий хвіст. Очі були незвичного зеленого кольору — я ще ні в кого таких не бачила.
— Вибачте, — промовила я, бо вона, здавалося, чекала на відповідь.
— Та нічого. Я розумію. Тобі важко сюди приходити. Тобі б дуже хотілося, аби в цьому не було потреби. Раніше так і було. А зараз ця необхідність тебе лякає.
Я втупила очі в дерев’яну підлогу.
— Так, розраднице.
— Я точно пам’ятаю, що просила називати мене Кеті.
— Так… Кеті.
Вона легенько засміялася.
— Ти й досі не потоваришувала з людськими іменами, Вандрівнице?
— Ні. Правду кажучи, для мене це наче… поразка.
Я підвела погляд і побачила, що розрадниця повільно киває.
— Я розумію, чому ти, особливо ти, так почуваєшся.
Від цих слів я голосно ковтнула, а потім знову зосередилася на підлозі.
— Поговорімо спочатку про щось простіше, — запропонувала Кеті.— Тобі досі подобається твоє покликання?
— Так, — це справді було простіше. — У нас розпочався новий семестр. Я переживала, що читати декілька разів один і той самий курс може бути нудно, але поки що це не так. З новими слухачами матеріал звучить по-новому.
— Від Курта я чула про тебе гарні відгуки. Він каже, що твої лекції — одні з найпопулярніших в університеті.
Від похвали в мене зарум’янилися щоки.
— Дуже приємно. А як там ваш чоловік?
— У Курта все гаразд, дякую. Як на свій вік, наші носії в гарній формі. Гадаю, у нас попереду ще багато років.