«Гадаєш, я цього не усвідомлюю?»
Я простягнула йому руку, силкуючись стримати дрож.
Джаред обережно допоміг мені звестися на ноги — вірніше, на ногу. Отак я й балансувала на здоровій нозі, міркуючи, що ж робити далі. Він, здається, також не знав, що діяти, проте руки не забрав. Між нами був широкий простір. Я уявила, як стрибатиму крізь печери на одній нозі, й почервоніла. І хоча я не опиралася на Джаредову руку, мої пальці міцно стиснули його долоню.
— Куди тобі?
— Е-е-е… — нахмурилась я. — Здається, біля нор… на складі досі лежить матрац.
Джаред насупився — ідея сподобалася йому ще менше, ніж мені.
Раптом чиясь сильна рука схопила мене за талію.
— Я відведу її, куди треба, — мовив Іян.
На обличчі Джареда була непроникна маска — як завжди, коли він дивився на мене і не хотів, щоб я зрозуміла, про що він думає. Але зараз він дивився на Іяна.
— Ми саме обговорювали куди. Вона втомилася. Можливо, в лікарню?..
Ми з Іяном водночас похитали головами. Після останніх жахливих днів, проведених у лікарні, мені не хотілося повертатися в приміщення, якого я колись так нерозумно боялась. Особливо дивитися на порожнє ліжко Волтера…
— У мене для неї є краща місцина, — мовив Іян. — Ліжка в лікарні тверді, мов камінь, а Ванда вся в синцях.
Джаред досі тримав мене за руку. Чи відчував він, як сильно стиснув мені пальці? Було несила терпіти, але він, здавалося, не усвідомлював цього. А скаржитись я точно не збиралася.
— Може, тобі краще пообідати? — запропонував Джаред Іянові.— Здається, ти зголоднів. А я відведу її, куди ти там хотів…
Іян саркастично гмикнув.
— Я не голодний… Щиро кажучи, Джареде, гадаю, Ванді потрібно щось більше, ніж просто рука. Не знаю… чи ти… здатен їй це дати. Розумієш…
Іян не договорив, нахилився й швидко підхопив мене на руки. Я охнула, коли він ненавмисне зачепив мій бік. Але Джаред не відпускав моєї долоні. У мене вже й пальці почервоніли.
— …на сьогодні з неї досить. А ти йди собі на кухню.
Вони довго дивилися один на одного, а мої пальці вже були бордові.
— Я здатен її донести, — нарешті мовив Джаред тихо.
— Ти впевнений? — виклично зронив Іян. Він витягнув руки зі мною.
Пропонував.
Джаред подивився мені в очі, зітхнув і відпустив мою руку.
«Як боляче!» — вигукнула Мелані. І говорила вона про пекучий біль у грудях, а не про онімілі пальці.
«Вибач. Нічого не можу з собою вдіяти».
«Він не твій».
«Так, знаю».
«Ой».
«Вибач».
— Я піду з вами, — мовив Джаред, коли Іян рушив до виходу з переможною посмішкою на вустах. — Є розмова.
— Як знаєш.
Поки ми простували темним тунелем, Джаред мовчав. Він рухався так тихо, що я не була впевнена, чи він досі йде. Тільки біля освітленого кукурудзяного поля він випірнув поруч.
Він не зронив і слова, поки ми не зайшли в печеру й не залишилися наодинці.
— Як гадаєш, можна довіряти Кайлу? — запитав Джаред.
Іян пирхнув.
— Він завжди вихваляється, що вміє дотримати слова. Зазвичай я схильний йому вірити. Але в нашій ситуації… Я не випущу Ванду з поля зору.
— Добре.
— Все буде гаразд, Іяне, — мовила я. — Я не боюся.
— А тобі нічого боятися. Обіцяю — більше ніхто й ніколи пальцем тебе не торкнеться. Тут ти в безпеці.
Було важко відвести погляд від його очей, коли вони ось так палахкотіли. Важко сумніватися в його словах.
— Так, — погодився Джаред, — у безпеці.
Він ступав позаду, і з-за Іянового плеча я добре роздивилася його обличчя.
— Дякую, — прошепотіла я.
Більше ніхто не порушив мовчанки, поки ми не опинилися біля входу в печеру, затуленого червоно-сірими дверцятами.
— Не відчиниш? — мовив Іян Джареду, кивнувши на двері.
Джаред не поворухнувся. На його обличчі знову з’явився непроникний вираз.
— Твоя кімната? Нічого не скажеш, гарну місцину ти вибрав, — мовив Джаред скептично.
— Тепер тут буде кімната Ванди.
Я прикусила губу. Хотіла-бо сказати Іянові, що це не може бути моя кімната, але не встигла: Джаред засипав його запитаннями.
— Де спатиме Кайл?
— Поки що він поживе з Везом.
— А ти?
— Ще не знаю.
Вони витріщилися один на одного оцінювальними поглядами.
— Іяне, це… — почала була я.
— Ой, — перебив він, так ніби щось згадавши… так ніби тільки-но згадав, що тримає мене на руках. — Ти втомилася, правда? Джареде, може, відчиниш двері, будь ласка?
Не мовивши й слова, Джаред щосили смикнув червоні дверцята, й вони вдарилися об сірі.