Крізь щілини в стелі лилося полуденне сонце, і я вперше роздивилася Іянову кімнату. Не така світла й висока, як кімната Джеймі та Джареда, зате пропорційніша. Округла — майже така сама, як моя нора, тільки вдесятеро більша. На долівці лежали два однакові матраци, між ними лишався вузький прохід. Біля стіни стояла невисока дерев’яна шафа; ліворуч на ній виднілася купка одягу, дві книжки й колода гральних карт. Праворуч було порожньо, але судячи зі слідів на поросі, нещодавно там щось таки стояло.
Іян обережно опустив мене на матрац, дбайливо вклав хвору ногу й підбив під головою подушку. Джаред стояв у проході, обличчям до коридору.
— Так добре? — запитав мене Іян.
— Добре.
— У тебе втомлений вигляд.
— Не розумію чому — останнім часом я нічого не робила, тільки спала.
— Твоєму тілу потрібен сон, щоб зцілитися.
Я кивнула. Не варто заперечувати той факт, що повіки злипаються.
— Пізніше я принесу тобі поїсти — ні про що не хвилюйся.
— Дякую. Іяне?
— Так?
— Це твоя кімната, — пробурмотіла я. — І звісно, ти спатимеш тут.
— А ти не проти?
— З якого дива?
— Мабуть, це не така вже й погана ідея. Так я зможу повсякчас за тобою наглядати. Спи.
— Гаразд.
Очі мої вже самі заплющилися. Іян ніжно поплескав мене по руці, а тоді я почула, як він підвівся. За кілька секунд дерев’яні дверцята тихо стукнули об камінь.
«І що це ти робиш?» — з притиском запитала Мелані.
«Що? Що я такс зробила?»
«Вандо, ти… ти зовсім як людина. Ти повинна усвідомлювати, як розтлумачить Іян твоє запрошення».
«Запрошення? — тепер я втямила, куди вона хилить. — Ти неправильно зрозуміла. Це його кімната. Тут два матраци. А вільних приміщень для мене одної немає. Зрозуміло, що доводиться ділити кімнату. Й Іян це усвідомлює».
«Усвідомлює? Вандо, розплющ очі. Він починає… Як мені пояснити тобі так, щоб ти нарешті втямила? Він починає відчувати до тебе те саме… що ти відчуваєш до Джареда. Ну, хіба ти не бачиш?»
Я замовкла.
«Не може бути», — зрештою вичавила я.
— Як гадаєш, те, що сталося сьогодні вранці, вплине на Аарона і Брандта? — тихим голосом запитав за дверима Іян.
— Ти про Кайла?
— Еге ж. Раніше їм… не доводилося нічого робити. Адже Кайл начебто збирався зробити всю чорну роботу за них.
— Я бачу, до чого ти ведеш. Я з ними побалакаю.
— Гадаєш, цього буде достатньо? — запитав Іян.
— Я врятував їм життя. Вони мені заборгували. Якщо я попрошу, вони не відмовлять.
— Поставиш на карту Вандине життя?
Запала мовчанка.
— Ми за нею наглядатимемо, — нарешті мовив Джаред, після чого запала ще довша тиша.
— Йдеш їсти? — запитав Джаред.
— Ні, ще трохи побуду тут… А ти?
Джаред не відповів.
— Що таке? — запитав Іян. — Що ти хотів мені сказати, Джареде?
— Дівчина в твоїй кімнаті…— мовив Джаред повільно.
— Так?
— А тіло належить не їй.
— До чого ти хилиш?
Голос Джареда став твердим як криця.
— Руки не розпускай!
— Ревнуєш? — стиха гигикнув Іян.
— Ревнощі тут ні до чого.
— Справді? — тепер у голосі Іяна бринів сарказм.
— Ванда, так би мовити, спілкується з Мелані. І схоже, останнім часом вони… подружилися. Але рішення все-таки приймає Ванда. Уяви, що ти — Мелані. Як би ти почувався на її місці? Коли б це тебе… полонили? Коли б це ти опинився в пастці, а хтось інший наказував твоєму тілу, що робити? Коли б це ти не міг за себе постояти? Хотів би ти, щоб із твоїми бажаннями — принаймні тими, що точно відомі,— рахувалися? Бодай інші люди?
— Гаразд, гаразд. Візьму до уваги.
— Що значить «візьму до уваги»? — не вгавав Джаред.
— Це значить, що я над цим поміркую.
— Нема тут про що міркувати! — гаркнув Джаред. Я легко уявила його обличчя: судячи з голосу, його зуби міцно зціплені, на скронях напнулися жили. — І тіло, і людина, замкнена всередині, належить мені.
— Ти впевнений, що Мелані досі відчуває…
— Мелані завжди буде належати мені. А я завжди належатиму їй.
«Завжди».
Раптом нас із Мелані охопили зовсім протилежні почуття. Вона мало не літала від щастя. А я… ні.
Ми нетерпляче вичікували на продовження розмови.
— А якби з тобою сталося так, — прошепотів Іян, — що тебе запхали в людське тіло, відіслали на чужу планету, але виявилося, що серед своїх ти почуваєшся чужим? Ти така добра… особистість, що хочеш урятувати людину, життя якої забрав, і мало не гинеш, намагаючись повернути її в родину. І зрештою ти опиняєшся серед ворогів, які ненавидять тебе, намагаються завдати тобі болю, вбити, і це повторяється знову і знову… — голос його здригнувся. — І незважаючи на все це, ти цих людей рятуєш і лікуєш. Невже ти не заслуговуєш на життя? Невже не заробив хоча б це право?