Тільки-но ми опинилися в темному тунелі, Іян обняв мене за талію.
— Знаєш, — мовив він, — Мелані злиться на мене, а страждаєш ти, це несправедливо.
— А відколи це люди стали справедливими?
— І то правда.
— До того ж вона б радо познущалася з тебе, якби я дозволила.
Іян засміявся.
— Я радий за Лілі й Веза. А ти?
— Звісно. Вони обоє здаються такими щасливими! Приємно.
— Приємно, що Вез зрештою її домігся. Це вселяє надію, — з цими словами він підморгнув мені.— Як гадаєш, Мелані сильно розсердиться, якщо я поцілую тебе просто зараз?
Я завмерла і глибоко вдихнула.
— Мабуть.
«Отак!»
— Та точно.
Іян зітхнув.
Саме в цю мить до нас долинув голос Веза. Він залунав із кінця тунелю і почав наближатися.
— Вони повернулися! Вандо, вони повернулися!
Я рвонула з місця і мало не збила Веза з ніг. За спиною Іян бурмотів щось про даремно витрачені зусилля.
— Де вони? — кричала я.
— На майдані.
Я знову рвонула вперед. Опинившись у великій печері з грядками, я роззирнулась — і одразу їх помітила. Джеймі стояв біля входу в південний тунель.
— Привіт, Вандо! — крикнув він і помахав рукою.
Труді тримала його за руку, поки я оббігала поле, так наче намагалася не пустити до мене. Зрештою я обняла його за плечі й притягнула до себе.
— Джеймі!
— Скучила?
— Трішечки. А де всі? Всі вернулися? Чи не сталося чого?
Окрім Джеймі, з усіх учасників вилазки тут була тільки Труді. Решта — Люсина, Рут-Енн, Кайл, Тревіс, Віолетта, Рід — зустрічали їх.
— Всі повернули живі й здорові,— мовила Труді.
Я оглянула велику печеру.
— А де вони?
— Ну… миються, розвантажують здобич…
Мені хотілося запропонувати свою допомогу — будь-що, аби на власні очі переконатися, що з Джаредом усе гаразд, — однак я знала, що мені не дозволять бачити, звідки заносять здобич.
— Тобі б також не завадило помитися, — сказала я Джеймі, скуйовдивши його брудне заплутане волосся.
— Йому б не завадило прилягти, — мовила Труді.
— Труді,— прошипів Джеймі й обдарував її злим поглядом.
Труді швидко глипнула на мене й опустила очі.
— Прилягти?..
Я відсторонила від себе Джеймі й почала його роздивлятися. Здавалося, він зовсім не втомився: очі виблискували, на загорілих щоках проступав рум’янець. Мій погляд обмацав його всього і зупинився на правій нозі.
На кілька дюймів вище коліна на джинсах була нерівна діра. Тканина навколо діри була темно-червона, і цей темний зловісний колір тягнувся довгою плямою аж до литки.
«Кров», — налякалася Мелані.
— Джеймі! Що сталося?
— Дякую, Труді.
— Рано чи пізно вона б усе помітила. Ходімо, дорогою розповіси.
Труді взяла його під руку й повільно повела по коридору — Джеймі скакав на лівій нозі, не наступаючи на праву.
— Дрібниці. Сам винен. Це могло статися й тут.
— Розповідай.
Він зітхнув.
— Я спіткнувся, коли тримав у руці ніж.
Я здригнулася.
— А хіба нам не в інший бік? Слід показатися Доку.
— Я щойно звідти. Найперше мене відвели до Дока.
— І що сказав Док?
— Що все гаразд. Він промив і перев’язав рану і звелів лягти.
— А ти прискакав аж сюди? Чому ти не залишився в лікарні?
Джеймі скорчив гримасу й подивився на Труді, ніби сподіваючись підказки.
— Джеймі буде зручніше у своєму ліжку, — мовила вона.
— Так, — погодився він. — Хіба можна спати на тих твердих лікарняних ліжках?
Я подивилася на них, а тоді озирнулася. Натовп розсмоктався, але з південного коридору долинали голоси.
«Що ж насправді коїться?» — похмуро міркувала Мелані.
Здається, Труді бреше так само непереконливо, як і я. Коли вона говорила про те, що інші розвантажують здобич і миються, в її голосі чулися фальшиві нотки. А ще я точно пам’ятала, що її погляд метнувся праворуч, до південного тунелю.
— Здоров, хлопче! Здоров, Труді! — нас наздогнав Іян.
— Привіт, Іяне, — відповіли вони воднораз.
— Що тут трапилося?
— Впав на ніж, — пробурмотів Джеймі, втягнувши голову в плечі.
Іян засміяв.
— Нічого смішного, — мовила я серйозно. Мелані, яка від хвилювання божеволіла у моїй голові, уявила, як заціджує йому межи очі. Я її проігнорувала.
— З ким не буває,— мовив Іян і легенько штурхнув Джеймі кулаком у плече.
— Ага, — буркнув Джеймі.
— Де всі?
Труді відповіла, а я краєм ока я спостерігала за нею.