— Вони… е-е-е… закінчують розвантажувати здобич.
Цього разу її погляд надовго зупинився на південному тунелі, а Іян насупився. Тоді Труді зиркнула на мене й зустрілася зі мною поглядом.
«Відверни їхню увагу», — прошепотіла Мелані.
Я швидко глянула на Джеймі.
— Ти голодний? — запитала я.
— Так.
— А коли ти не голодний? — пожартував Іян. Його обличчя знову розслабилося — він умів краще приховувати емоції, аніж Труді.
Коли ми зайшли до нашої кімнати, Джеймі полегшено плюхнувся на великий матрац.
— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — перепитала я.
— Не варто хвилюватися. Справді. Док сказав, усе минеться за кілька днів.
Я кивнула, хоча його слова не переконали мене.
— Піду митися, — пробурмотіла Труді й вийшла з кімнати.
Іян сперся об стіну і, вочевидь, нікуди не збирався.
«Коли брешеш, схиляй голову», — порадила Мелані.
— Іяне? — мовила я, не відриваючи очей від ноги Джеймі.— Може, принесеш нам поїсти? Я також зголодніла.
— Еге ж. Принеси нам чогось смачненького.
Я відчувала на собі Іянів погляд, але не підводила очей.
— Гаразд, — погодився він. — Я повернуся за кілька хвилин, — наголосив він.
Я досі дивилася вниз, так ніби оглядаючи рану, аж поки його кроки не затихли.
— Ти не сердишся на мене? — запитав Джеймі.
— Ну звісно, що ні.
— Ти ж не хотіла, щоб я ішов.
— Тепер ти в безпеці; нема чого хвилюватися, — я несвідомо поплескала його по руці й мотнула головою: волосся вже встигло відрости до підборіддя й падало на обличчя.
— Ой, я дещо забула сказати Іяну. Зараз повернусь.
— Що таке? — запитав Джеймі, здивований моїм тоном.
— Це нічого, що ти побудеш сам?
— Звісно, — образився він. Мені таки вдалося його відволікти.
Перш ніж він устиг запитати ще щось, я вискочила з кімнати.
У коридорі було порожньо — Іяна немає. Треба поквапитися. Я знала, що він щось запідозрив. Звернув увагу на те, що я звернула увагу на фальшиве пояснення Труді. Іян не баритиметься.
Я ступала швидко, хоча й не бігла. Я проминула майдан — ішла впевнено, ніби у справі. Дорогою зустріла всього кількох людей: Рід ішов у купальню; Рут-Енн і Гайді розмовляли біля східного коридору; Лілі й Вез стояли спиною до мене та трималися за руки.
Одне слово, ніхто не звернув на мене уваги. Я дивилася просто себе й вдавала, що південний коридор зовсім не цікавить мене, і пірнула в нього в останню секунду.
Опинившись у темному, хоч в око стрель, тунелі, я помчала щодуху знайомою дорогою.
Інстинкт підказував — усе немов повторюється, як тоді, коли Джаред із хлопцями повернулися додому, всі були сумні, Док запив, і ніхто не відповідав на мої запитання. Все повторюється — від мене щось приховують. Якщо вірити Іянові, мені не варто цього знати. На спину мов приском сипонули: а може, я й не хочу цього знати.
«Ні, хочеш. Ми обидві хочемо».
«Мені лячно».
«Мені також».
Темним тунелем якнайтихіше я бігла вперед.
Розділ 40
Жахіття
Зачувши голоси, я сповільнила крок. До лікарні було ще далеко, тож це не Док. Це інші — повертаються назад. Я притиснулася до стіни і якнайтихіше скрадалася вперед. Від швидкого бігу я засапалася. Довелося затулити рот рукою, щоб заглушити звук.
— …І для чого ми це робимо? — поскаржився хтось.
Я не впізнала голосу. Це хтось, кого я не дуже знаю. Може, Віолетта? В голосі явно чулися схвильовані нотки — їх я розрізнила миттю. І вже точно знала, що це не моя уява розігралася.
— Док не хотів. Але Джаред наполіг.
Тепер говорив Джефрі, я була цього певна, хоча в голосі лунала відраза. Джефрі брав участь у вилазці разом із Труді, звісна річ. Вони все роблять разом.
— Мені здавалося, саме він завжди був проти таких методів…
Гадаю, це був Тревіс.
— Тепер у нього з’явилися… підстави, — відповів Джефрі. Говорив він тихо, з певністю можна було сказати, що він сердитий.
Вони пройшли всього за півфута від щілини в скелі, куди я втиснулась. Я завмерла, не рухалася й не дихала.
— Це бридко, — пробурмотіла Віолетта. — Просто огидно. І нічого не вийде.
Вони ступали повільно, ніби причавлені тягарем відчаю.
Ніхто не відгукнувся. Більше я взагалі не почула ні слова. Я стояла закам’янівши, вичікуючи, щоб їхні кроки віддалилися, але не могла чекати, поки вони зовсім стихнуть. Можливо, Іян уже біжить мені навздогін.
Я знов почала чимшвидше скрадатися, а при першій же нагоді кинулася бігти.