Десь попереду в тунель пробилися перші промінчики сонячного світла, і я старалася бігти тихіше, але не надто сповільнювати крок. Я знала: досягну арки — й опинюсь у володіннях Дока. Тунель повертав, і світло ставало яскравішим.
Тепер я рухалася обережно, ступаючи якнайтихіше. Було дуже тихо. Мені навіть здалося, що я помилилася й що тут нікого немає. А тоді перед очима постав нерівний скелястий вхід — біле сонячне світло лилося на протилежну стіну. До мене долинуло негучне схлипування.
Я на пальчиках підкралася ближче, завмерла і дослухалася.
Хтось і далі схлипував. До цього звуку долучився ще один — тихе ритмічне постукування.
— Все, все. Заспокойся! — мовив Джеб. — Усе гаразд. Усе добре, Доку. Не переймайся ти так.
З кімнати долинали приглушені кроки. Шурхотіння тканини. Шелест щітки. Судячи з усього, там прибирали.
У повітрі витав якийсь дивний запах. Незвичний… металевий, але не зовсім — важко було його розпізнати. Я була певна, що відчуваю його вперше, але водночас він здавався знайомим.
Я немов примерзла до місця. Боялася зазирнути всередину.
«Чого ти боїшся? — зронила Мелані.— Що нас виставлять за двері?»
«Твоя правда».
Якщо це найгірше з того, чого мені варто боятися серед людей, моя ситуація кардинально змінилася.
Я глибоко вдихнула — дивний, якийсь неправильний запах не давав мені спокою — і зайшла до лікарні.
Ніхто мене й не помітив.
Док стояв навколішках на землі, його обличчя спочивало в долонях, плечі час від часу здригалися. Джеб схилився над ним і гладив по спині. Джаред із Кайлом посеред кімнати розкладали грубі ноші. За час відсутності обличчя Джареда перетворилося в колишню кам’яну маску.
На обох ліжках щось лежало, вкрите темно-зеленими покривалами, щось довгасте, неправильної форми. Якісь знайомі вигини та роги…
Саморобний стіл Дока стояв біля узголів’я, в найосвітленішому місці. Стіл просто сяяв — він був усіяний блискучими металевими скальпелями та іншим застарілим медичним приладдям, назви якому я не знала.
Але дещо інше світилося ще яскравіше: блискучі шматочки срібла, подерті, розтерзані, розмазані по столу… Тонесенькі срібні ниточки — пошматовані, оголені, розірвані… Срібні плями на столі, на покривалах, на стінах…
Тиша в кімнаті аж вибухнула від мого зойку. Печера вибухнула. Перед очима все попливло, і я не могла знайти вихід. Зусібіч на мене посунули стіни, забризкані сріблом, і відрізали усі шляхи для втечі.
Хтось вигукнув моє ім’я, але я не впізнала голосу. Зойк був занадто гучний — аж голова заболіла. На мене насунула кам’яна стіна, крізь яку сочилося срібло, і я впала. Чиїсь дужі руки підхопили мене.
— Доку, допоможіть!
— Що з нею?
— У неї напад?
— Що вона бачила?
— Нічого… нічого. Ми накрили тіла!
Брехня! Тіла були виставлені напоказ, розкидані страшними блискучими згустками по столу — знівечені, розчленовані, піддані страшним тортурам тіла, розірвані на шматки…
Я чітко бачила рудиментарні паростки передньої частини дитячого тільця. Це ж дитина! Малюк! Покалічений малюк, байдуже покинутий у калюжі власної крові…
Шлунок бунтував, як і стіни, до горла підкотив шлунковий сік.
— Вандо? Ти чуєш мене?
— Вона при тямі?
— Здається, вона зараз виблює.
Той, хто говорив, не помилився. Дужі руки підтримували мені голову, поки мене вивертало.
— Що ж робити, Доку?
— Тримайте її, щоб не забилася.
Я кашляла й намагалася вирватися.
— Відпустіть мене! — насилу вичавила я. Слова плуталися. — Відійдіть від мене! Заберіть руки! Ви чудовиська! Катюги!
Я верещала й вертілася в сильних руках.
— Заспокойся, Вандо! Ш-ш-ш! Усе гаразд! — мовив голос Джареда. Вперше за весь час це не мало жодного значення.
— Чудовисько! — плюнула я йому в обличчя.
— У неї істерика, — мовив Док. — Тримайте її.
Раптом чиясь важка рука ляснула мене по обличчю.
Крізь хаос до мене долинуло зітхання.
— Що це ти робиш? — загарчав Іян.
— Іяне, в істоти якийсь напад. Док намагається привести її до тями.
У вухах дзвеніло, але не від ляпасу — від запаху, запаху срібної крові, що стікала по стінах, від крові безневинних душ. Кімната вертілася навколо мене як жива. Світло грало злі жарти з моєю підсвідомість: створювало дивні узори, що набирали форм чудовиськ із минулого. Гриф розправив крила… націлився своїми кігтями мені в обличчя… Док усміхнувся й простягнув до мене руку — з кінчиків його пальців крапало срібло…