Кімната крутнулася ще раз, цього разу повільніше, а тоді зникла…
За кілька секунд я прийшла до тями. У голові прояснилося, і я пошкодувала, що так скоро опритомніла.
Було надто темно, щоб розгледіти щось; мене кудись переносили, і я розхитувалася туди-сюди. На щастя, жахливий запах зник, а застояне вологе печерне повітря здавалося справжніми парфумами.
Мене несли на руках, немов заколисували. Знайоме відчуття: в перший тиждень після того, як Кайл поранив мене, я часто подорожувала на руках у Іяна.
— …однак вона здогадалася. Здається, я помилився, — пробурмотів Джаред.
— І ти гадаєш, справа в цьому? — різко обрубав Іян. — Думаєш, що вона злякалася через те, що Док намагався витягнути душі? Що вона злякалася за себе?
— А ти так не вважаєш? — запитав Джаред за хвилину.
Іян голосно пирхнув.
— Ні. Не вважаю. Мені прикро, що ви продовжуєте постачати… Доку жертв, особливо тепер! Мене верне на саму тільки думку про це. Звісно, її це теж засмучує. Та хіба ти сліпий? Невже ти не розумієш, що вона там побачила?
— Але ж ми точно накрили тіла…
— Не ті тіла, Джареде. Не ті. Я впевнений, що Банда б засмутилася, побачивши труп людини, — вона така чутлива; жорстокість і смерть не існують у її світі. Але тільки подумай, що означало для неї оте, що лишилося на столі.
Якусь мить Джаред мовчав.
— Ох!
— Так. Уяви собі, що ти став свідком вівісекції: ампутовані останки, все залито кров’ю… Хоча для нас це витримати набагато легше, ніж для Банди. Ми бачили таке й раніше, ще до інопланетного вторгнення — у фільмах жахів, наприклад. Б’юсь об заклад, що за всі свої життя на різних планетах вона ще ніколи такого не бачила.
Мені стало зле. Його слова… Перед очима постала картина. У ніздрі вдарив запах.
— Відпусти, — прошепотіла я. — Постав на землю!
— Я не хотів будити тебе. Пробач, — останні слова були щирі, Іян просив пробачення не тільки за те, що збудив мене.
— Відпусти!
— Тобі зле. Я віднесу тебе до спальні.
— Ні. Постав мене на землю. Негайно!
— Вандо…
— Негайно! — волала я і щосили вертілася: молотила кулаками по Іянових грудях, буцала ногами повітря… Такий опір із мого боку здивував його. Він відпустив мене, і я впала на землю. Миттю підскочивши, я помчала геть.
— Вандо!
— Відпусти її.
— Не чіпай мене! Вандо, повернись!
Судячи зі звуків, парубки бились, але я не збиралася зупинятись. Ну звісно, вони вовтузяться. Вони ж люди. Вони отримують задоволення від жорстокості.
Вибігши на світло, я не зупинилася. Промчала великою печерою, не звертаючи уваги на чудовиськ, що траплялися мені, і хоча їхні цікаві очі свердлили мене наскрізь, мені було байдуже. Так само, як байдуже, куди бігти. Тільки б сховатися, залишитися на самоті. Я уникала людних тунелів і звернула в перший-ліпший порожній коридор.
Так я опинилася в східному тунелі, по якому пробігала сьогодні двічі: вперше радо, вдруге нажахана. Радісні спогади, пов’язані з поверненням учасників вилазки, стерлися з пам’яті. Все довкола здавалося злим і ворожим, навіть каміння.
Однак із вибором тунелю я не помилилася: сюди ніхто не заходив.
Я забігла в сам кінець, в нічну темряву гральної кімнати. Невже я й справді кілька годин тому грала з чудовиськами у футбол? Невже вірила їхнім усмішкам, не помічала їхнього справжнього нутра?..
Я бігла, аж поки по кісточки не забрела в темну оліїсту воду. А тоді зупинилася й почала навпомацки шукати стіну. Коли зрештою пальці наштовхнулися твердий грубий камінь, я скрутилася калачиком й сховалася за виступом.
«Все було не так, як нам здалося. Док не збирався навмисно завдавати болю; він намагався врятувати…»
— ЗАБИРАЙСЯ З МОЄЇ ГОЛОВИ! — вереснула я.
Я відштовхнула Мелані, загнала її глибоко в підсвідомість, щоб тільки не вислуховувати її виправдання, — і раптом утямила, якою кволою вона стала за останні кілька місяців нашої дружби. Тепер я їй дозволяла або не дозволяла. Це радувало.
Я не доклала жодних зусиль, щоб змусити її замовкнути. Як і повинно було бути від самого початку.
Тепер у моїй голові не було нікого, крім мене, а ще болю і страху, від яких нікуди не втекти. Побачене буде переслідувати мене до скону, тепер мені нізащо не позбутися страшних спогадів. Вони завжди будуть зі мною.
Я не знала, як мені оплакувати загублені душі. По-людськи просто неможливо оплакати знівечені тіла душ, чиїх імен я навіть не знаю. Отого дитинчати на столі…
А як це робили у нас, на Почині, де мій справжній рідний дім, я не знала. Тож я згадала Світ Співочих Кажанів. Там, у сліпій темряві, це було навіть доречно. Кажани висловлювали скорботу в тиші — вони не співали кілька тижнів, і туга за музикою притупляла біль. Саме там я вперше втратила друга. Дурний нещасний випадок — вночі на кажана впало дерево, і ми не встигли врятувати тіло носія. Його ім’я було Спіральна… ні, Піднесена Гармонія; саме так би його назвали тут, на Землі, хоча це й не зовсім точний переклад. У його смерті не було нічого жахливого — її оповив смуток. Нещасний випадок.