Дзюркотіння струмка було надто негармонійним, тож не вдалося згадати жодної пісні. Але горювати його вільне буркотіння не заважало.
Я обхопила себе руками й мовчки оплакувала дитя та ще одну загублену душу. Це мої брати і сестри. Моя родина. Якби я знайшла вихід, якби вибралася з печер і попередила шукачів, не було б у кривавій кімнаті понівечених останків.
Мені хотілося плакати, голосити, захлиснутися горем. Але це було якось по-людськи. Тож я міцно зціпила губи, скрутилася калачиком і намагалася тримати біль у собі.
Але в мене украли і мою тишу, і скорботу.
Для цього знадобилося всього кілька годин. Я чула кроки, тунелями луною котилися голоси. Гукали мене, сподіваючись, що я озвуся. Зрозумівши, що я мовчатиму, люди принесли світло: не блакитні тьмяні ліхтарі, які заледве могли освітити невеличку печерку, а лампи з яскравим жовтим світлом. Вони розгойдувались як маятник і освітлювали майдан. Однак навіть із лампами людям удалося знайти мене тільки з третьої спроби. І чому вони не облишать мене?
Коли промінчик лампи зрештою відшукав мене, почулося полегшене зітхання.
— Я знайшов її! Скажи іншим, щоб поверталися в печери! Вона таки тут!
Голос був знайомий, але я не хотіла згадувати імені. То балакало чудовисько.
— Вандо? Вандо? З тобою все гаразд?
Я не підвела голови й не розплющила очей — я горювала.
— Де Іян?
— Як гадаєш, може, краще привести Джеймі?
— Ні, йому не можна — з пораненою ногою…
Джеймі. Я здригнулася. Мій Джеймі. Він також чудовисько. Він такий, як і всі. Мій Джеймі. На саму думку про нього я відчула фізичний біль.
— Де вона?
— Тут, Джареде. Вона не… відгукується.
— Ми її не чіпали.
— Нумо, дайте мені лампу, — мовив Джаред. — А тепер вимітайтеся звідси. Всі. Інцидент вичерпано. Звільніть місце, гаразд?
Почулося шаркання ніг, але відійшли чудовиська недалеко.
— Я серйозно, люди. Ви нічим не допоможете. Ідіть собі. Зовсім ідіть.
Знову почулося шаркання, спочатку повільне, а тоді швидше. Чудовиська виходили з печери та зникали в коридорі.
Джаред зачекав, поки стало зовсім тихо.
— Гаразд, Вандо, тут більше нікого немає, тільки ти і я.
Він замовк, немов чекав на відповідь.
— Я розумію, що для тебе це дуже… прикро. Ми не хотіли, щоб ти це бачила. Вибач.
Вибачити? Джефрі казав, що це Джаредова ідея. Він хотів вирізати і мене, порубати на шматки, розбризкати мою кров по стінах. Він ладен убити мільйон таких, як я, заради того, щоб повернути свою улюблену почвару. Порубав би нас усіх на срібні кавалки.
Джаред довго мовчав, чекаючи на мою реакцію.
— Напевно, ти хочеш побути сама. Гаразд. Якщо хочеш, я нікого до тебе не підпущу.
Я не ворухнулася.
Щось діткнулося мого плеча. Я сахнулась і втиснулася в гостре каміння.
— Вибач, — пробурмотів Джаред.
Я чула, як він підвівся, і світло, що через заплющені повіки здавалося червоним, потьмяніло — він пішов геть.
Біля входу в печеру він когось зустрів.
— Де вона?
— Вона хоче побути сама. Нехай.
— Відступи з дороги, Гоу.
— Думаєш, їй потрібне твоє співчуття? Співчуття людини?
— Я не брав участі…
Джаред відповів дуже тихо, але до мене долинуло відлуння:
— Так, цього разу не брав. Але ти один із нас, Іяне. Ти ворог. Ти чув, що вона сказала? Вона кричала, що ми чудовиська. Ось якими очима вона дивиться на нас зараз. Їй не потрібне твоє співчуття.
— Дай лампу.
Розмова урвалася. Спливла хвилина; я чула — чиїсь кроки наближаються до мене з-за рогу. Нарешті на моє обличчя впало світло, повіки спалахнули червоним.
Я ще дужче зіщулилася, гадаючи, що мене зараз торкнуться.
Але почулося лише тихе зітхання, а тоді Іян сів на каміння — не так близько, як я очікувала.
Щось клацнуло, і світло зникло.
Я довго чекала в тиші, що Іян заговорить, але він мовчав, як і я.
Зрештою я припинила чекати та продовжила горювати. Іян не заважав. Так я сиділа у чорноті великої виямки в землі й поряд із людиною оплакувала загублені душі.