Розділ 41
Утеча
Три дні Іян просидів зі мною в темряві.
Тільки виходив на кілька хвилин по харчі й воду. Спочатку Іян їв, хоча я відмовлялася. Зрозумівши, що я не торкаюся своєї таці не через втрату апетиту, він також припинив їсти.
Під час нетривалої відсутності Іяна я справляла свої природні потреби, які не могла ігнорувати, — на щастя, тут був смердючий струмок. А оскільки я й далі голодувала, скоро потреба зовсім зникла.
Я не могла не спати, але не намагалася вкластися зручно. В перший день, коли я прокинулася, моя голова лежала в Іяна на колінах. Я одразу ж відскочила від нього, затремтівши так, що більше він на таке не наважувався. Відтак я спала, притиснувшись до каміння, а щойно прокидалася, скручувалася калачиком на долівці.
— Будь ласка, — прошепотів Іян на третій день — принаймні мені здавалося, що був уже третій день; у тихому темному місці неможливо було стежити за часом.
Я знала, що переді мною стоїть таця з їжею. Іян підсунув її ближче, аж поки та не торкнулася моєї ноги. Я сахнулась.
— Будь ласка, Вандо. Будь ласка, поїж.
Він потягнувся до мене, але відсмикнув руку, коли я відсторонилася.
— Будь ласка, я не хочу, щоб ти ненавиділа мене. Вибач! Якби я знав… Я б їх зупинив. Я не дозволю, щоб таке повторилося.
Іян їх не зупинить. Він один, а їх багато. Крім того, Джаред казав, що раніше Іян не мав нічого проти. А я — ворог. Навіть у найбільш чутливих і співчутливих людей їхнє обмежене милосердя поширюється лише на своїх.
Я знала, що Док нізащо навмисно не завдасть фізичного болю іншій людині. Він такий чутливий, що болю навіть бачити не може. Але що такс гусінь, стоніг? Навіщо Докові перейматися стражданнями дивної інопланетної істоти? Хіба йому важко вбити немовля — повільно розтинати його на шматки, — адже в того немає рота, воно не здатне плакати?
— Треба було тобі сказати, — прошепотів Іян.
Хіба щось змінилося б, якби я почула про те, що сталося, а не побачила понівечені останки на власні очі? Невже від цього біль був би слабшим?
— Поїж, будь ласка.
Знову запала тиша. Якийсь час ми сиділи мовчки — може, годину чи дві.
Іян підвівся й тихо вийшов.
В ту мить я не відала, що саме почуваю. Я ненавиділа тіло, до якого була прив’язана. Але чому відсутність Іяна засмутила мене? Я ж так прагнула самотності! А тепер, коли я її отримала, мені боляче? І закортіло, щоб чудовисько повернулося назад, хоча це геть неправильно.
Я недовго залишалася на самоті. З темряви долинуло приглушене насвистування, і я одразу впізнала Джеба — чи то Іян привів його, чи він прийшов сам і чекав, поки Іян вийде з печери. За кілька кроків від мене насвистування припинилося. У темряві щось клацнуло, і в очі вдарило жовте світло. Я закліпала.
Джеб спрямував світло у стелю, навколо нас утворилася широка ясна сфера. А тим часом Джеб умостився поруч зі мною.
— Вирішила заморити себе голодом? Такий у тебе план, га?
Я втупилася в кам’яну долівку.
Якщо бути відвертою, то час скорботи вже минув. Я настраждалася, оплакала всіх, кого хотіла. Та хіба можливо оплакувати незнайомців вічно? Ні, тепер я просто сердилася.
— Якщо хочеш померти, то існують простіші і швидші способи.
Так ніби я не знаю!
— Правильно, ліпше віддайте мене Доку, — каркнула я.
Джеб не здивувався, коли я заговорила. Він тільки кивнув, так наче я сказала саме те, що він очікував почути.
— Вандрівнице, невже ти гадала, що ми так просто здамося? — голос Джеба був твердий і серйозний як ніколи. — Інстинкт виживання дужчий. Ну звісно, ми хочемо відшукати спосіб повернути собі свідомість. Завтра-бо будь-хто з нас може її втратити. Ми й так уже згубили надто багато рідних і коханих. Це болісно. Кожна невдача вбиває Дока — якби ти тільки бачила… Але така реальність, Вандо. Ми програли війну. Людство на грані вимирання. Ми намагаємось урятуватися.
Вперше за весь час Джеб говорив зі мною як із душею, а не як із людиною. Хоча у мене було таке відчуття, що він завжди усвідомлював відмінність. Просто він був увічливим чудовиськом.
Я не могла не визнати: в його словах є правда і здоровий глузд. Шок минув, і я знову стала сама собою. Справедливість у мене в крові.
Кільком людям удалося поглянути на світ моїми очима; щонайменше одній людині — Іяну. Чому б тепер мені не подивитися на все їхніми очима? Так, вони чудовиська, однак іноді навіть учинки чудовиськ можна виправдати.