Звісно, вони шукали вихід у насильстві. Вони й не думали, що існує інший спосіб вирішення проблеми. Хіба можна звинувачувати людей за те, що вони генетично запрограмовані вирішувати всі проблеми в один спосіб?
Я прокашлялася, але голос досі хрипів — я задовго мовчала.
— Розчленовуючи немовлят, ви нічого не доможетеся, Джебе. Тепер усі мертві.
Якусь мить він мовчав.
— Ми не відрізняємо ваших немовлят від дорослих.
— Ну звісно, що ні.
— Ваші також не милують наших дітей.
— Але ми не піддаємо їх тортурам. Ми ніколи й нікому не завдаємо болю навмисне.
— Ви чините ще гірше. Ви нас знищуєте.
— А ви робите й те, й те.
— Так, робимо, тому що ми повинні спробувати. Ми повинні продовжувати боротьбу. І ми боремося в єдиний відомий нам спосіб. Вибір простий: боротися — або здатися і вмерти.
Джеб звів брову й подивився на мене, натякаючи, що саме такий вигляд мала моя поведінка збоку.
Я зітхнула, підняла з долівки пляшку води, яку залишив Іян, і одним махом спорожнила її.
— Це ніколи не спрацює, Джебе. Ви можете й надалі рубати нас на шматки, в результаті ви тільки закатуєте величезну кількість розумних істот обох видів. Ми не хочемо убивати й не пристосовані до цього, але наші паростки слабкі тільки на позір. Можливо, вони й тонші за срібну волосину, але насправді наші мацаки сильніші за більшість ваших органів. Саме це відбувається, правда? Док шматує мого родича, а той тим часом знищує мозок вашого.
— Еге ж, мозок зсідається, мов домашній сир, — погодився Джеб.
Я скривилася, а тоді здригнулась, уявивши собі цю огидну картину.
— Мене також від цього верне, — визнав він. — А Док узагалі згасає на очах. Щоразу, коли йому здається, що він за крок від розгадки, він наштовхується на стіну. Він випробував усе можливе — марно, мозок усе одно стає як домашній сир. Ні заспокійливе на вас не діє… ні отрута.
— Ну звісно, що не діє,— прохрипіла я. — У нас зовсім інший хімічний склад.
— Якось один із ваших, мабуть, здогадався про все наперед. Док іще не приспав хлопця, а срібні ниточки знищили мозок людини зсередини. Звісно, ми не знали цього, поки Док не зробив розтин. А хлопець наче просто знепритомнів.
Я була здивована і навіть вражена. Та душа, мабуть, була неймовірно відважна. Мені б забракло сміливості зважитися на таке, навіть на самому початку, коли я була певна, що з мене силою витягатимуть інформацію. Я й уявити не могла, що люди готові йти на крок, настільки очевидно приречений на поразку.
— Джебе, ми крихітні створіння, повністю залежні від носіїв, тому й виробили певні способи захисту.
— І маєте на це право. Я просто хочу, щоб ти знала: ми не припинимо боротьби. Ми не хочемо завдавати болю, але… Так вийшло. Однак люди боротимуться до останнього.
Наші погляди схрестилися.
— Тоді вам слід віддати мене Доку на тортури. Для чого я ще годжусь?
— Вандо, не мели дурниць. Люди нелогічні: у нас більше доброти й злості, ніж ти собі можеш уявити. Хоча, мабуть, зло переважає…— (Я кивнула, але він уже повів далі, ігноруючи мене). — Ми цінуємо особистість, іноді навіть занадто. Будьмо об’єктивні. От, наприклад, Пейдж… скількома людьми вона б пожертвувала заради Енді? Якщо уявити, що всі люди рівноцінні, то таке запитання недоречне. Тебе ми також цінуємо… Що ж, якщо подивитися на все з людської точки зору, то це доволі безглуздо. Але серед нас є такі, хто поставить тебе вище за незнайому людину. Мушу визнати, я належу до їхнього числа. Я вважаю тебе своїм другом, Вандо. Що, звісно, безглуздо, якщо ти ненавидиш мене…
— Джебе, я зовсім не ненавиджу вас, але…
— Так?
— Просто я не розумію, як мені жити далі, якщо зовсім поруч убивають моїх родичів. Піти я також не можу. Розумієте, про що я? Що мене чекає попереду? Скальпель Дока? — я затремтіла.
Він кивнув, і тон його став серйозним.
— Доречне запитання. Згоден, просити тебе з цим жити — занадто.
Всередині щось обірвалося.
— Якби в мене був вибір, — прошепотіла я. — Краще б мене застрелили ви.
Джеб засміявся.
— Не лізь поперед батька в пекло, люба. Ніхто не сміє ні стріляти в моїх друзів, ні різати їх. Я вірю тобі, Вандо. Якщо ти кажеш, що наші зусилля ні до чого не призведуть, доведеться переглянути ситуацію. Я звелю хлопцям, щоб вони більше не приводили душ. До того ж Док також не залізний. Він довго не витримає.
— Хтозна, може, саме зараз ви мені брешете, — нагадала я. — Мені не відрізнити.
— Значить, тобі просто доведеться мені повірити. Тому що я не збираюся стріляти в тебе. І не дозволю тобі вмерти з голоду. З’їж щось, люба. Ну ж бо. Це наказ.