Я глибоко вдихнула й замислилась. Я так і не була певна, чи дійшли ми згоди, чи ні. В цьому тілі було важко зрозуміти власні почуття. Мені подобалися тутешні люди, ми подружилися… Але ж вони чудовиська… Хоча тепер я подивилася на них іншими очима.
Джеб подав мені товсту квадратну скибку кукурудзяного хліба, намащеного краденим медом.
Хліб розкришився й став схожим на кашу, яка прилипала до моїх долонь. Я знову зітхнула й почала облизувати пальці.
— Оце гарна дівчинка! Нічого, ми все здолаємо. От побачиш, нам усе до снаги. Головне — позитивно налаштуватися.
— Позитивно налаштуватися… — пробурмотіла я, не припиняючи жувати. Тільки, Джебе…
І тут повернувся Іян. Коли він наблизився й побачив їжу в моїх руках, від виразу його обличчя мені стало соромно. Бо воно полегшено засяяло.
Ні, я нікому й ніколи не завдавала болю навмисне, але, відмовившись від їжі, я завдала болю Іяну. Людське життя таке заплутане! Ото я накоїла…
— Ось де ви, Джебе, — мовив він тихо і сів поруч, ближче до Джеба. — Джаред казав, що ви, швидше за все, саме тут.
Я на півфута присунулася до Іяна. І хоча рука закляла від довгої непорушності, я вклала свою долоню в його.
— Вибач, — прошепотіла я.
Він стиснув мої пальці.
— Не варто вибачатися переді мною.
— Я повинна була сама все втямити. Джеб має рацію. Звичайно, ви боретеся. І яке я маю право звинувачувати вас за це?
— Тепер усе змінилося. Тепер ти з нами. Й експериментам слід покласти край.
Моя поява тут тільки все ускладнила, змусила людей іще наполегливіше розв’язувати задачу. Як висмикнути з тіла мене і врятувати Мелані? Мене стерти, а її повернути.
— На війні всі методи виправдані,— пробурмотіла я, силкуючись усміхнутися.
— Як і в коханні,— усміхнувся Іян у відповідь. — Ти забула продовження.
— Гаразд, досить, — буркнув Джеб. — Я ще не закінчив.
Я з цікавістю вивчала вираз його обличчя. Що там іще?
— Так… — Джеб глибоко вдихнув і подивився на мене. — Тільки не лякайся, гаразд?
Я завмерла, стиснувши Іянову руку.
Іян метнув на Джеба сповнений тривоги погляд.
— Ти збираєшся їй розповісти? — запитав він.
— Що ще? — хапнула я ротом повітря. — Що сталося?
Джеб одягнув на обличчя непроникну маску гравця в покер.
— Джеймі…
Два слова перевернули світ догори дриґом.
Три дні, три довгі дні я була Вандрівницею, душею серед людей. Аж раптом знову стала Бандою, збитою з пантелику душею з людськими емоціями, які брали гору.
Я схопилася на ноги, волочучи за собою Іяна — я досі не відпускала його руки. І заточилась — у голові паморочилося.
— Ш-ш-ш, Вандо. Я ж просив не лякатися. З Джеймі все гаразд. Він просто хвилюється за тебе. Дізнався, що сталося, й увесь час питає про тебе. Малий розхвилювався, а йому хвилюватися не можна. Я прийшов, щоб попросити тебе його провідати. Але так тобі йти не можна. Вигляд ти маєш просто жахливий. Це його безпідставно засмутить. Сядь і з’їж іще трохи.
— Щось негаразд із ногою? — запитала я.
— Маленьке запалення, — промимрив Іян. — Док уклав його в ліжко, в іншому разі він би давно прибіг до тебе. Та якби Джаред буквально не прив’язав його до ліжка, він усе одно прийшов би.
Джеб кивнув.
— Джаред хотів прийти сюди й силоміць віднести тебе до Джеймі, але я сказав, що спочатку з тобою побалакаю. Та й навряд чи малому стало б легше, якби він побачив тебе в напівпритомному стані.
У мене кров захолола в жилах. Звісно, просто уява розігралася.
— Яких заходів ви вживаєте?
Джеб знизав плечима.
— Нічого не треба. Малий не слабак, видряпається.
— Його не лікують? Що ви маєте на увазі?
— Це бактеріальна інфекція, — мовив Іян. — А антибіотиків уже не випускають.
— Тому що вони не діють — бактерії мудріші за ваші ліки. Повинно бути щось інакше, щось дієвіше.
— Ну, в нас немає нічого, — мовив Джеб. — Джеймі — здоровий хлопчина. Природа сама розставить усе на свої місця.
— Природа… сама… — пробурмотіла у напівмаренні.
— Поїж, — заохочував Іян. — Не варто йти до Джеймі в такому стані.
Я потерла очі кулаками, намагаючись зібратися на думці.
Джеймі хворий. Немає ліків, щоб його лікувати. Немає вибору. Чекати і сподіватися на те, що його тіло саме зцілить себе. А якщо ні…
— Ні,— зойкнула я.
Почувалася так, ніби знову опинилася на краю Волтерової могили, ніби знову чула шурхотіння піску, що сиплеться в темряві.