За таких обставин не дивно, що між нами з Куртом виникли теплі почуття, і ми не схотіли розлучатися, коли в таємничості відпала потреба. І я б могла збрехати тобі, заспокоїти твої страхи, сказавши, що з тобою відбувається те саме. Але… — вона похитала головою і, пильно дивлячись мені у вічі, глибше вмостилась у крісло. — За тисячоліття люди так і не розгадали, що таке кохання і з чого воно складається. Скільки в ньому матеріального, скільки духовного? Скільки випадкового і скільки неминучого? Чому ідеальні пари розпадаються, а люди, які, здається, зовсім одне одному не пасують, живуть довго і щасливо? Я так само, як і вони, не знаю відповіді на ці запитання. Кохання просто існує, от і все. Моя носителька кохала носія Курта, і це кохання не померло, коли хтось інший посів їхню свідомість.
Увесь цей час вона пильно спостерігала за моєю реакцією, і наприкінці її брови нахмурилися:
— Мелані й досі сумує за Джаредом, — ствердно мовила вона.
Я мимоволі кивнула.
— І ти сумуєш за ним.
Я заплющила очі.
— Сни тривають?
— Щоночі,— промовила я.
— Розкажи мені про них, — її голос був м’яким, переконливим.
— Мені не хочеться про це згадувати.
— Знаю. Але ти спробуй. Це може допомогти.
— Але як? Як це мені допоможе? Який сенс розповідати, що, заплющуючи очі, я щоразу бачу його обличчя? Що прокидаюся і плачу, бо його немає поруч? Що спогади про нього настільки сильні, аж я вже не можу відділити їх від власних?
Раптом я загнулася, прикусивши язик.
Кеті витягнула з кишені білий носовичок і простягнула мені. Коли я не поворушилася, вона встала, підійшла до мене і впустила його мені на коліна. А потім, присівши на бильце мого крісла, стала чекати.
З півхвилини я опиралася. А тоді сердито схопила маленький клаптик тканини і витерла очі.
— Ненавиджу!
— Перший рік усі плачуть. Людські емоції надто сильні. І подобається нам це чи ні, деякий час усі ми діти, з власної волі чи проти волі. Пам’ятаю, я мало не пищала від радості, коли бачила прегарний захід сонця. А іноді емоції переповнювали мене просто від смаку арахісового масла, — розрадниця погладила мене по голові, а потім ніжно провела пальцем по пасму волосся, яке я завжди заправляла за вухо.
— Які гарні блискучі коси, — мовила вона. — Щоразу, коли ми зустрічаємося, вони коротшають. Навіщо ти їх обтинаєш?
Я вже була не в змозі стримувати сльози — гідність, яку я мала захищати, кудись поділася. Навіщо знову твердити, що так легше доглядати за волоссям? Зрештою, я прийшла сюди для того, аби про все розповісти й отримати допомогу — і зараз у мене був шанс.
— Бо це непокоїть її. Їй подобається, коли коси довгі.
Я вже приготувалася до зойку розрадниці, але з її вуст не зірвалося ані звуку. Кеті — професіонал. Вона затримала відповідь лише на секунду і майже не виказала приголомшення.
— Ти… Вона… вона й досі аж настільки… присутня?
Жахлива правда зірвалася з моїх уст:
— Так, коли цього забажає. Якщо я працюю, вона спить — історія нашого світу їй не цікава. Але вона нікуди не зникає. Інколи я відчуваю її присутність так само, як і власну, — останнє речення я вже зронила пошепки.
— Вандрівнице! — з жахом вигукнула Кеті.— Чому ти мені не сказала, що все аж так погано? Як довго це триває?
— Довго. І день у день стає гірше. Замість слабнути, вона міцніє на силі. Звісно, не настільки, як у випадку з Кевіном, про який розповідав цілитель… пам’ятаєте, ми це обговорювали? Мелані ще не взяла гору. І не візьме. Я не дозволю, щоб це сталося! — з шепоту я зірвалася на крик.
— Авжеж, не дозволиш, — заспокоїла мене розрадниця. — Звісно, що ні. Але якщо ти така… нещасна, треба було раніше мені розповісти. Потрібно відвести тебе до цілителя.
Оговтуючись від емоційного вибуху, я не одразу зрозуміла, що вона має на увазі.
— До цілителя? Ви хочете, аби я стала пустоплясом?
— Ніхто не подумає нічого поганого, Вандрівнице. Усі зрозуміють, якщо носителька дефективна…
— Дефективна? Вона не дефективна. Це я не така, як треба. Я заслабка для цього світу! — моя голова упала на долоні, і я відчула пекучий сором і приниження. Очі знову наповнилися сльозами.
Кеті пригорнула мене за плечі. Проте я настільки зосередилася на приборканні нестримних емоцій, що навіть не відсторонилася, хоча така близькість здавалася аж інтимною.
І це турбувало не лише мене, а й Мелані. Їй не подобалося обійматися з ворогами.