— Ні, Вандо, — мовив Джаред тихо. — Ні.
Почулося дружне полегшене зітхання.
Коліна підкосилися. Я гойднулася вперед і вирвалася, коли Іян намагався мене втримати, навколішки поповзла до Джеймі, відштовхуючи Труді ліктем. Тепер усі дивилися на мене. Я зняла компрес із хлопчикового чола й поміняла лід. Байдуже, нехай дивляться! Я не бачила нікого й нічого: з очей хлинули сльози.
— Джеймі, Джеймі, Джеймі,— голосила я. — Джеймі, Джеймі, Джеймі…
Я повторювала його ім’я і знову й знову мацала пакети з льодом, чекаючи, коли ж їх слід буде змінити.
Народ потроху розсмоктався. Я чула, як голоси, здебільшого злісні, поступово стихали в коридорі. Слів я не розібрала.
«Джеймі, Джеймі, Джеймі…»
— Джеймі, Джеймі, Джеймі…
Коли в кімнаті майже нікого не залишилося, Іян став навколішки поруч зі мною.
— Я вірю тобі, Вандо… але якщо ти спробуєш, тебе вб’ють, — прошепотів він. — Після того, що трапилося… в лікарні. Вони бояться, що в тебе з’явилася причина знищити нас… От побачиш, усе буде гаразд.
Я відвернулася, і він вийшов із кімнати.
— Вибач, люба, — пробурмотів Джеб, виходячи.
Джаред також забрався. Я не чула, як він виходив, але відчувала, що його поруч немає. Я так і знала. Він ніколи не любив Джеймі так сильно, як ми з Мелані. І він довів це. Він мав піти.
Тільки Док нікуди не пішов — він безпомічно дивився на мене. Сонячне світло поволі згасало, спочатку стало жовтогарячим, потім посіріло. Останні шматки льоду розтанули, і Джеймі заживо згоряв у мене на руках.
— Джеймі, Джеймі, Джеймі…— хрипіла я і не могла зупинитися. — Джеймі, Джеймі, Джеймі…
В кімнаті стало зовсім темно. Я не розрізняла обличчя Джеймі. Чи доживе він до світанку? Невже я бачила його востаннє?
В кімнаті панувала тиша, її порушував тільки мій шепіт і тихе похропування Дока. Я невпинно водила мокрою шматкою по тілу хлопчика. Вода випаровувалась і трохи його охолоджувала. Зрештою я переконала себе, що сьогодні Джеймі не помре. Та чи зможу я його втримати? Він усе одно піде від мене. Завтра або позавтра. А значить, помру і я. Без Джеймі мені не жити.
«Джеймі, Джеймі, Джеймі…» — стогнала Мелані.
«Джаред нам не повірив», — ридали ми одностайно.
В кімнаті було тихо. Я нічого не чула, нічого не насторожило мене.
Коли раптом Док зойкнув. Звук був якийсь дивний, так ніби він кричав у подушку.
Спочатку мої очі не могли роздивитися, що за тіні ворушаться в темряві. Док дивно смикався. Було враження, що у нього не пара рук, а кілька. Мені стало страшно, і я нахилилася над маленькою фігуркою Джеймі, намагаючись захистити хлопчика своїм тілом. Я нікуди не втечу, поки він лежить тут беззахисний. Серце шалено калатало об ребра.
Руки вже не літали. Док знову захропів. Потім він з’їхав на землю, й від нього відділилася інша тінь і підійшла до мене.
— Ходімо, — прошепотів Джаред. — У нас мало часу.
Серце мало не розірвалося від радості.
«Він нам вірить!»
Я скочила на ноги, насилу розігнувши закам’янілі суглоби.
— Що ти зробив із Доком?
— Хлороформ. Це ненадовго.
Я швидко розвернулася й вилила на Джеймі відро води, щоб наскрізь просякли і його одяг, і матрац. Він навіть не поворухнувся. Може, це хоч трохи охолодить хлопця.
— Йди за мною.
Я насідала Джаредові на п’яти. Ми рухалися тихо, але швидко, мало не торкаючись одне одного. Джаред навпомацки прямував уздовж стіни, і я робила так само.
Він зупинився у печері з городом, повністю залитій місячним світлом. Нікого… Вперше за увесь час я роздивилася Джареда: за спиною у нього висіла рушниця, до пояса був прикріплений ніж. Раптом Джаред простягнув до мене руку — в ній була смужка темної тканини.
Я все одразу збагнула і кивнула.
— Давай, зав’язуй, — мовила я й заплющила повіки. Він міцно зав’язав очі тканиною. Зайве марнування часу — я б і так їх не розплющувала.
Джаред швидко зав’язав міцний вузол, і я покрутилася — раз, двічі… Його руки самі зупинили мене.
— Достатньо, — сказав він, а тоді схопив мене на оберемок і завдав собі на плечі. Так я висіла, розгойдуючись із кожним кроком, і терлася щокою об Джаредову спину. Рушниця хилиталася поруч. Його руки стиснули мене за стегна, і він рушив уперед.
Я й не уявляла, куди ми прямуємо, та й не намагалася це зрозуміти. Я зосередилася на тому, що рахувала кроки. Двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три…
Джаред ішов то вгору, то вниз. Та я намагалася про це не думати.