Я зовсім не це мала на увазі, але він мав рацію. Мій теперішній одяг негодящий. Гаразд, повернуся до цієї розмови пізніше — після того, як побачу себе в дзеркалі.
Джип зупинився, і Джаред різким рухом смикнув пов’язку в мене на очах.
— Можеш роззиратися, — мовив він, коли моя голова автоматично смикнулася вниз. — Тут нас нічого не видасть. Дістатися сюди не так легко.
Це була не печера — ми стояли біля кам’янистого насипу. Під кількома валунами виднілися акуратні підкопи, але неозброєним оком годі було щось помітити: що там могло бути, окрім болота й шутеру?
Джаред припаркував джип в одному з вузьких проходів. Дверцята не відчинялися, адже впритул притискалися до кам’яної стіни, тому мені довелося вилазити ззаду. До бампера кріпилася якась дивна конструкція з ланцюгів і двох потріпаних брудних шматків брезенту.
— Сюди, — мовив Джаред і провів мене в темну ущелину, заввишки в людський зріст. Він відкинув убік шматок запорошеного брезенту — виявилося, що під ним купа одягу. Джаред понишпорив у ній і витягнув новеньку й чистеньку футболку, навіть із ярличками. Повідривавши ярлички, він кинув її мені. Потім дістав пару штанів кольору хакі; перевірив розмір і теж кинув мені.
— Одягайся.
Якусь мить я вагалася, а він чекав, не розуміючи, в чому проблема. Я почервоніла й повернулася до нього спиною. Швиденько, наскільки дозволяли незграбні пальці, стягнула через голову стару футболку й одягнула нову.
Джаред прокашлявся.
— О… Я… е-е-е… піду по машину.
Його кроки віддалилися.
Я швидко стягнула свої поношені короткі спортивки й одягнула напрасовані штани. Туфлі були стоптані, але їх під штанами не помітно. До того ж зручне взуття не так легко знайти. Можна вдати, що це моя улюблена пара.
Знову ревнув мотор — цього разу тихіший, ніж у джипа. З тіні величезного валуна виїхав скромненький, непримітний седан. Джаред виліз із кабіни й пристебнув два шматки побитого дощем брезенту з джипа до заднього бампера нової машини. А тоді під’їхав до мене, і я зрозуміла, для чого ця хитромудра конструкція: важкий брезент волочився по піску й затирав сліди шин.
Джаред перехилився через сидіння й відчинив пасажирські дверцята. На сидінні лежав рюкзак. Він був порожній. Я кивнула сама до себе. Рюкзак мені знадобиться.
— Поїхали.
— Зажди, — сказала я й подивилася на своє віддзеркалення.
Щось негаразд. Я опустила на щоку довге пасмо, яке відросло вже до підборіддя, але цього було недостатньо. Я торкнулася щоки й закусила губу.
— Джареде. Я не можу зайти в лікарню з таким обличчям, — і я вказала на довгий нерівний шрам на шкірі.
— Що таке? — не зрозумів він.
— В жодної душі не може бути такого шраму. Його б одразу вилікували. Всім стане цікаво, звідки я, почнуть розпитувати…
Джаредові очі розширилися, а тоді примружилися.
— Може, варто було подумати про це, перш ніж я провів тебе з печер. Якщо вернемося назад, усі вирішать, що це був хитромудрий план, аби розвідати вихід.
— Без ліків для Джеймі ми не повернемося, — мій голос був твердіший, ніж його.
Джаредів голос теж посуворішав.
— То що ж ти пропонуєш, Вандо?
— Потрібен камінь, — зітхнула я. — Тобі доведеться мені зацідити.
Розділ 44
Зцілення
— Вандо…
— У нас обмаль часу. Я б сама себе вдарила, от тільки як це зробити під правильним кутом?.. Немає іншого виходу.
— Не впевнений… що зможу.
— Навіть заради Джеймі?
Я щосили притиснулася здоровою щокою до спинки сидіння й заплющила очі.
Джаред стискав у руці камінь завбільшки з кулак — перше, що трапилося мені під руку. Хвилин п’ять Джаред зважував його в руці.
— Тобі треба просто здерти верхній шар шкіри. Приховати шрам, ось і все. Давай, Джареде, поквапся. Джеймі…
«Скажи йому, що я звеліла. І нехай б’є добряче».
— Мел каже: давай. І бий сильно. Щоб із першого разу вийшло.
Тиша.
— Ну ж бо, Джареде!
Він глибоко вдихнув, наче йому бракувало повітря. Я почула свист повітря й дужче замружилася.
Вологий звук і глухий удар — це перше, на що я зреагувала, — а коли шок минув, я відчула удар на собі.
— Ох… — простогнала я. Хотіла ж мовчати! Знала-бо, що цим змушу почуватися Джареда винним. Та хіба людському тілу накажеш? З очей порснули сльози, і я закашлялася, щоб приховати ридання. У голові дзвеніло й крутилося.
— Вандо? Мел? Вибачте!
Джаредові руки обняли нас і притиснули до грудей.