— Усе гаразд, — простогнала я. — 3 нами все о’кей. Шраму не видно?
Його рука ніжно торкнулася мого підборіддя й задерла вгору.
— Ах, — болісно хапнув він ротом повітря. — Я тобі пів-обличчя зніс. Вибач.
— Ні, це добре. Добре. Поїхали.
— Правильно.
Голос Джареда був досі слабкий, але він обережно всадовив мене на сидіння, а тоді машина під нами затуркотіла.
Крижаний вітер бився в обличчя, кусав поранену щоку. Я й забула, як дме з кондиціонера в машині.
Я розплющила очі. Ми їхали вниз гладкою ґрунтівкою. Це була неприродна гладінь — мабуть, її спеціально рівняли. Дорога звивалася, немов змія поміж кущів. Видимість була невелика.
Опустивши дашок від сонця, я подивилася в дзеркало. В тьмяному світлі місяця моє обличчя здавалося чорно-білим. Права щока чорна, кров стікає по підборіддю, по шиї й просочується в мою нову чистеньку футболку.
У шлунку замлоїло.
— Молодець, — прошепотіла я.
— Дуже болить?
— Не дуже, — збрехала я. — Тим паче, це не триватиме довго. Скільки ще до Тусона?
Саме тоді ми виїхали на асфальт. Дивно, але щойно я побачила його, моє серце почало шалено калатати. Джаред зупинився в кущах, виліз із машини, відчепив ланцюги та брезент від бампера й закинув їх у багажник. А тоді уважно вивчив шосе, чи немає попереду машин, і його рука потягнулася до перемикача фар.
— Зажди, — прошепотіла я. Говорити голосніше я не могла — тут я почувалася в небезпеці.— Давай я поведу.
Він здивовано подивився на мене.
— Я не можу просто прийти в лікарню. Це викличе забагато підозр. Я повинна сама приїхати на машині. А ти заховайся ззаду й кажи, куди їхати. Там є чим накритися?
— Гаразд, — мовив Джаред неохоче, дав задній хід і знову заїхав у кущі.— Добре… я заховаюся. Але якщо ти завезеш нас не туди…
«Ох!» — його недовіра ранила Мелані не менше, ніж мене.
— Тоді пристрелиш мене, — мовила я впевнено.
Джаред мовчки вийшов із машини, не заглушивши двигуна. Я сіла за кермо. Хряснули дверцята багажника. Джаред умостився на задньому сидінні, тримаючи під рукою плед.
— Поверни праворуч, — звелів він.
Я надто давно не водила машину з автоматичною коробкою передач і почувалася невпевнено. Їхала я повільно, вдоволена вже тільки тим, що пам’ятаю, як узагалі вести машину. На шосе було порожньо. Серце калатало — реакція на відкритий простір.
— Фари, — долинув голос Джареда з заднього сидіння.
Я намацала перемикач. Світло здавалося надто яскравим.
Ми під'їжджали до Тусона — в нічному небі попереду розливалося жовте світло: вогні міста.
— Можеш їхати трохи швидше.
— Там знак висів, — не погодилась я.
— Душі ніколи не порушують правил? — гигикнув він.
Я розсміялася — в голосі вчулась істерична нотка.
— Ніколи. І дорожніх у тому числі.
Тьмяне світло перетворилося з загального сяєва в окремі точки. Зелені знаки вказували, куди можна звернути.
— Зверни на Айна-роуд.
Я послухалася. Джаред говорив тихо, хоча в зачиненій машині можна було хоч і кричати.
В незнайомому місті було страшно. Безліч будинків, квартир, крамниць із ясними вивісками. Я почувалася в оточенні. Уявляю, як було Джареду. Та голос його був на диво спокійний. На відміну від мене, він робив таку вилазку не вперше.
На шосе з’явилися інші машини. Коли світло зустрічних фар падало на лобову шибку, я здригалася від жаху.
«Не розкисай зараз, Вандо. Ти повинна бути сильною заради Джеймі. Якщо ти не візьмеш себе в руки, нічого не вийде».
«Я зможу. Я все зможу».
Я зосередилася на Джеймі, і руки впевненіше лягли на кермо.
Джаред скеровував мене сонним містом. Лікарня виявилася зовсім маленькою — мабуть, раніше тут містилася не справжня лікарня, а приватний кабінет. В усіх вікнах та холі Горіло світло. За зеленою стійкою реєстратури стояла жінка. Вона не помітила мого наближення. Я припаркувалася в найтемнішому місці стоянки, одягнула на плечі лямки потріпаного рюкзака — ідеально. Залишилося останнє.
— Дай мені ніж, швидше.
— Вандо… Я знаю, що ти любиш Джеймі, але навряд чи ти зможеш скористатися ножем. Ти не боєць.
— Він не для душ, Джареде. Мені потрібна рана.
— У тебе вже є рана, — зітхнув Джаред. — Цього достатньо!
— Мені потрібна така, як у Джеймі. Я не знаю нічого про мистецтво зцілення. Я повинна на власні очі побачити, що робити. Я би вже давно поранилась, але боялася, що не зможу вести машину.
— Ні, тільки не це.