Іноді в невеликих містах мене зупиняли на вулиці, починали розмову. Я вже так добре вивчила свою роль, що змогла б, мабуть, обманути й людину.
«Привіт. Новенька?»
«Так, тільки приїхала».
«Що привело вас у Баєрс?»
Я завжди дивилася в карту, перш ніж вийти з фургона, тому знала всі назви міст.
«Мій чоловік чимало подорожує. Він фотограф».
«Чудово! Людина мистецтва. У нас тут багато гарних краєвидів».
Спочатку я сама представлялася фотографом, але згодом зрозуміла, що, назвавшись заміжньою, я економлю чимало часу в розмовах із чоловіками.
«Щиро вдячна за допомогу».
«Дуже прошу. Заїжджайте до нас іще».
Якось я побалакала з фармацевтом у Солт-Лейк-Сіті й одразу ж зрозуміла, що мені потрібно.
«Здається, я неправильно харчуюсь, — сонно позіхнула я. — Завжди їм на ходу, а ще постійно тягне на солодке».
«Тисяча Пелюсток, треба обачніше ставитися до свого здоров’я. Я знаю, що іноді важко стримуватися, але подумайте про себе. А поки що візьміть ось це».
«Здоров’я». Ну звісно, все зрозуміло з етикетки на пляшечці, можна було й не питати.
«Вам зі смаком полуниці чи шоколаду?»
«А можна, я спробую обидва?»
І добра душа на ім’я Землянин віддав мені обидві великі пляшки.
А взагалі — жодних гострих відчуттів. Страх і тривога навідували мене тільки тоді, коли я думала про малесеньку пігулку з ціанідом, яку завжди тримала під рукою — про всяк випадок.
— У наступному місті купи новий одяг, — мовив Джаред.
— Знову?
— Твій зовсім пом’явся.
— Гаразд, — погодилась я. Мені це здавалося зайвим, але купка речей, яка постійно збільшувалася, не пропаде даремно. Ми з Лілі, Гайді та Пейдж носимо приблизно один розмір, а вони неодмінно зрадіють обновкам. Чоловіки ж під час вилазок зовсім не зважали на свою зовнішність. Коли на карту поставлене життя — одяг нічого не вартий. Також їх мало цікавили мило й шампуні, які я щоразу набирала в крамницях.
— Душ тобі також не завадить, — зітхнув Джаред. — А це означає, що саме час заїхати в готель.
На відміну від мене, моїм супутникам не потрібно було так ретельно стежити за своєю зовнішністю. Зазвичай чоловіки носили джинси й темні футболки — речі, які не забруднюються й не привертають надмірної уваги. Більш за все чоловіки ненавиділи ночувати в придорожніх мотелях. Не було нічого гіршого, ніж сон під носом у ворога. Іян казав, що ліпше вже атака на озброєного шукача, а Кайл узагалі відмовлявся вилазити з фургона — він зазвичай спав удень, а вночі стеріг нас.
Для мене ж це було так само легко, як ходити в крамниці. Я реєструвалася, отримувала ключ, заводила коротку розмову з адміністратором, оповідаючи про свого чоловіка-фотографа та його друга, який подорожує з нами (на той раз, якщо хтось побачить, як ми троє заходимо в кімнату). Я обирала звичайні імена з непримітних планет. Іноді ми були кажанами: Залізне Слово, Співак Пісні Яєць чи Небесне Ложе. Іноді ми прикидалися морськими водоростями: Кручені Очі, Прозираю Поверхню чи Другий Світанок. Щоразу я використовувала нові імена: не те щоб нас хтось вистежував, просто так Мелані було спокійніше. Тепер вона уявляла себе героїнею фільму про шпигунів.
Найважче було брати й не давати нічого взамін. Я б ніколи не зізналася в цьому в присутності Кайла, який тільки й чекав слушної нагоди, щоб поставити під сумнів мої шляхетні наміри. Коли я жила в Сан-Дієго, мене це не хвилювало: я брала рівно стільки, скільки потребувала, а натомість виконувала своє покликання, читаючи лекції в університеті. Покликання викладача не вимагало багато зусиль із мого боку, але я завжди ставилася до роботи серйозно. Іноді я брала участь у не таких приємних заходах — збирала сміття чи прибирала вулиці. Всі душі це робили.
Тепер я брала набагато більше і нічого не віддавала взамін. Так не правильно, егоїстично.
«Це ж не для тебе. Це для інших», — нагадувала Мелані, коли я журилася.
«Все одно це не правильно. Навіть ти почуваєшся зле, правда ж?»