«А ти просто не думай про це», — порадила вона зрештою.
Я раділа, що наша довга вилазка добігала кінця: завтра ми востаннє вивантажимо здобич у надійно заховану вантажівку. Залишилося всього кілька днів, кілька міст — Оклахома, Нью-Мексико, а тоді через Аризону додому.
Знову додому. Нарешті!
Зупиняючись у мотелях, ми зазвичай приїжджали пізно ввечері й виїжджали ще до світанку, щоб жодна душа не мала змоги нас роздивитися. Зайва обережність.
Навіть Іян із Джаредом починали це розуміти. Сьогодні ж уночі, оскільки день був вдалий — фургон був напхом напханий здобиччю, й оскільки Кайлу не залишилося місця, — Іян вирішив, що я втомлена — і ми заїхали в мотель раніше. Сонце ще не сіло, як я повернулася до фургона з пластиковим ключем.
У маленькому готелі не було людно. Ми припаркувалися всього за кілька кроків від своєї кімнати, й Іян із Джаредом, опустивши очі долі, пішли від фургона просто до дверей. Тонкі блідо-рожеві шрами на їхніх шиях правили за маскування. Джаред ніс напівпорожню валізу, хоча ні на мене, ні на них ніхто й не глянув.
Опинившись у кімнаті з запнутими фіранками, чоловіки трохи розслабилися.
Іян випростався на їхньому з Джаредом ліжку й узяв у руки пульт. Джаред розкрив валізу, витягнув нашу вечерю — холодну курку з кулінарії. Я сіла біля вікна, поглядаючи краєм ока на призахідне сонце.
— Вандо, ти не можеш не погодитися, що ми, люди, вміємо розважатися… на відміну від вас, — дражнився Іян.
З екрана телевізора поставленими голосами промовляли дві душі. Було зовсім не важко здогадатися, про що передача, бо всі сценарії, написані душами, зводилися до одного: возз’єднання душ після тривалої розлуки. Чоловік отримує завдання на Планеті Водоростей, жінка лишається на Планеті Туманів. Чоловік вирішує стати людиною, бо гадає, що його дружині ближчі теплокровні носії. Він вирушає на планету Земля і — диво дивнеє! — зустрічає тут свою дружину.
Всі історії душ мають щасливі кінцівки.
— Не забувай, на яку аудиторію це розраховано.
— І то правда. А шкода все-таки, що вже не показують старі людських передач, — Іян перемкнув кілька каналів й насупився. — Раніше деякі ще транслювали.
— У них було забагато насильства. Тому всі передачі замінили на не такі… жорстокі.
— Комедія «Сімейка Бреді» — це, по-твоєму, жорстоко?
Я мимовільно розсміялася: я бачила цей серіал у Сан-Дієго, а Мелані пам’ятала його ще змалечку.
— Він підбурював до агресії. В одній із серій маленький хлопчик побив до крові хулігана. А головне, зображено це так, ніби він учинив правильно.
На знак незгоди Іян тільки похитав головою та знову повернувся до перегляду передачі про чоловіка з Планети Морських Водоростей. Реготав він найбільше з тих сцен, які, за задумом автора, повинні були розчулити глядачів.
Я дивилась у вікно — тут розгорталося видовище набагато цікавіше, ніж передбачувана передача по телевізору.
Потойбіч шосе розкинувся невеличкий парк; з одного боку була школа, з другого — лука, на якій паслися корови. Поруч зі школою містився старомодний дитячий майданчик із пісочницею, гіркою, кільцями та механічною каруселлю. Звісно, там були й гойдалки, і саме вони й привернули мою увагу.
Невеличка сім’я скористалася з приємної вечірньої прохолоди. У батькових скронях майнула сивина; мати здавалася набагато молодшою. Її довге каштанове волосся, зібране у довгий хвіст, підскакувало з кожним рухом. Із ними був хлопчик, зовсім малюк — рочок, не більше. Батько підштовхував гойдалку ззаду, а мати стояла попереду й цілувала своє дитя у крихітне чоло щоразу, як хлопчик підлітав до неї. Малий так реготав, що щічки аж почервоніли. Мати також сміялася — аж здригалася від сміху.
— На що ти так пильно дивишся, Вандо?
Не дивно, що Джаред поставив таке запитання — я лагідно усміхалася.
— Такого я за всі свої життя не бачила. Я дивлюся на… надію.
Джаред підійшов ближче й зазирнув мені через плече.
— Що ти маєш на увазі?
Його очі обмацали шосе й будівлі, але так і не зупинилися на дитячому майданчику й маленькій родині.
Я спіймала його за підборіддя та спрямувала куди слід. Він не відсахнувся й не почав протестувати, і в моєму животі розлилося тепло.
— Дивись, — сказала я.
— На що дивитись?
— На єдину надію на спасіння носіїв.
— Де? — здивувався він.
Тепер і Іян наблизився й мовчки дослухався.
— Бачиш? — вказала я на матір. — Бачиш, як вона любить своє людське дитя?
Саме в цю мить мати зняла хлопчика з гойдалки й міцно пригорнула, вкриваючи його крихітне личко поцілунками. Він молотив ручками і гукав — справжнє немовля. Не та мініатюрна копія дорослого, як маленькі носії душ.