Дверцята машини гримнули. Почувся тупіт однієї пари ніг — хтось перетинав дорогу. Не було звуку кроків по землі чи по камінню, а значить, вийшов пасажир. Шукачів було щонайменше двоє, але до мене вийшов тільки один. Це хороший знак, знак довіри і впевненості.
Миготіння очей служило мені талісманом. Компасом, який ніколи не зрадить — як Полярна зірка.
Обманювати тілом — це не ключ. Достатньо казати правду. У мене є дещо спільне з немовлям у парку: ми перші — до нас нічого подібного не існувало.
Тіло шукача загородило світло, і до мене знову повернувся зір. Переді мною стояв чоловік, мабуть, середніх років, хоча це важко було визначити: його волосся було цілком білим, а шкіра — гладка, без жодної зморщечки. Він був одягнений у футболку й шорти, збоку теліпався пістолет. Одна рука лежала на руків’ї, друга тримала вимкнений ліхтарик.
— У вас проблеми, міс? — мовив він, наблизившись. — Ви перевищили швидкість. Це небезпечно.
Його очі нишпорили по фургону, вивчали вираз мого сонного обличчя, тоді знову фургон, оглянули темну пляму за пасажирськими сидіннями, метнулися на освітлену частину шосе, знову повернулися на обличчя. А тоді все почалося спочатку.
Шукача щось явно занепокоїло. Мої долоні заросилися потом, у голосі відлунювала паніка.
— Мені так шкода, — вибачилась я пошепки, а тоді озирнулася на Джареда, ніби перевіряючи, чи ми бува не потривожили його. — Я… я, здається, заснула за кермом. Я й не думала, що так утомилася.
Я винувато усміхнулася. Знала, що поводжуся незграбно — як актори, що переграють.
Очі шукача ще раз усе оглянули і цього разу затрималися на постаті Джареда. Серце в грудях закалатало. Я міцніше стиснула пігулку.
— Дуже безвідповідально з мого боку їхати так довго і зовсім не відпочивати, — випалила я й швиденько усміхнулася. — Я гадала, ми зможемо дістатися Фенікса. Мені так прикро!
— Як вас звати, міс?
Його тон був не різким, але й далеко не привітним. Однак шукач розмовляв тихо — зрозумів мій натяк.
— Листя Вгорі,— відповіла я, використавши ім’я, під яким я зареєструвалася в останньому готелі. Про всяк випадок. А що як він захоче перевірити мою байку? Потрібно якесь підтвердження.
— Ви з Планети Перевернутих Квітів? — здогадався він. Його очі знову рушили звичним маршрутом.
— Так, я звідти.
— Моя дружина також. Жили на острові?
— Ні,— мовила я швидко. — На суходолі, у межиріччі.
Він кивнув — мабуть, моя відповідь його розчарувала.
— То мені вертатися в Тусон? — запитала я. — Гадаю, тепер я остаточно прокинулася. Чи, може, подрімати просто тут…
— Ні! — перебив він мене, підвищивши голос.
Від несподіванки я аж підскочила, і маленька пігулка вислизнула з руки й упала на металеву підлогу з чітким стуком. Кров відхлинула мені від обличчя, мов хтось відкрутив кран.
— Вибачте, міс. Я зовсім не хотів вас налякати, — вибачився шукач швидко; його прискіпливий погляд продовжував блукати по фургону. — Але вам не варто тут затримуватися.
— Але чому? — насилу прошепотіла я, мало не зрадивши себе.
— Нещодавно поблизу дехто… зник.
— Не розумію. Як зник?
— Можливо, це нещасний випадок… хоча тут можуть бути… — він вагався, ніяк не міг вимовити це слово вголос. — Десь неподалік можуть переховуватися люди.
— Люди? — пискнула я надто голосно. Він уловив нотки страху в моєму голосі й інтерпретував його по-своєму.
— Не варто хвилюватися, Листя Вгорі, це всього-на-всього припущення. Жодних свідків не було. Прямуйте у Фенікс. Що швидше ви туди дістанетеся, то краще.
— Звісно. А може, ліпше таки в Тусон? Це ближче.
— Вам нічого не загрожує.
— Ну, якщо ви впевнені…
— На всі сто. Головне, не заїжджайте в пустелю, квітко.
З цими словами він усміхнувся, від чого його обличчя подобрішало, стало схожим на лиця інших душ, з якими мені випадало спілкуватися. Ну звісно, шукач хвилювався не через мене, а за мене.
Він не чекав, що я брехатиму. І, мабуть, не розпізнав би в моїх словах брехні. Він просто душа.
— І на гадці не мала, — усміхнулась я у відповідь. — Усе одно дякую за попередження. Тепер я буду обачнішою. Сумніваюся, що зможу заснути після почутого.
Я визирнула у вікно з боку Джареда, з тривогою вдивляючись у пустелю, — нехай шукач думає, що мені страшно, — і завмерла. На обличчі майнула непідробна тривога: в бічному дзеркалі відбивалося світло фар.
Джаред також напружився, але з усіх сил тримався.