Мої очі метнулися до шукача.
— Тут я вам допоможу… — мовив він, опустивши очі й з усмішкою на вустах копирсаючись у кишенях.
На щастя, він не помітив, як різко змінився вираз мого обличчя. Я намагалася контролювати м’язи, розслабитися, але ніяк не могла зосередитися: вогні в дзеркалі заднього огляду ставали дедалі яскравішими.
— Звісно, не варто зловживати, — провадив шукач, риючись у кишені.— Ліки, певна річ, не шкідливі, в іншому разі цілителі не дозволяли б роздавати їх просто так. Однак не вживайте часто, бо зіб’єте цикл сну… А, ось де вони. «Бадьорість».
Фари уповільнили своє наближення.
«Просто їдьте повз, — молила я подумки. — Не зупиняйтеся, не зупиняйтеся, не зупиняйтеся».
«Якби ж то за кермом був Кайл», — додала Мелані благальним тоном.
«Не зупиняйтеся. Просто їдьте. Не ставайте. Їдьте».
— Міс?
Я кліпнула, намагаючись зосередитись.
— А, «Бадьорість»?
— Просто вдихніть, Листя Вгорі.
В руці він тримав тоненький білий пульверизатор. Шукач легенько натиснув на нього, і перед обличчям з’явилося прозора маленька хмаринка. Я чемно нахилилася вперед і вдихнула, водночас поглядаючи в дзеркало.
— З ароматом грейпфрута, — мовив шукач. — Приємно, правда?
— Дуже приємно.
Раптом мій мозок немов протверезів, думки прояснилися.
Велика вантажівка пригальмувала й зупинилася позаду нас.
«Ні!» — зойкнули ми з Мелані воднораз. Частку секунди я шукала поглядом маленьку пігулку на підлозі, але де там — не змогла роздивитись і власної ноги.
Шукач неуважно зиркнув на вантажівку й махнув рукою, даючи знак проїжджати далі.
Я також озирнулася з натягнутою усмішкою на вустах, але не змогла роздивитися, хто сидить за кермом. Світло фар відбилося в моїх сріблястих зіницях і розсипалося тисячею зайчиків.
У вантажівці вагалися.
Шукач знову махнув рукою — цього разу наполегливіше.
— Давай, проїжджай, — буркнув він сам до себе.
«їдь! Їдь! Їдь!»
Рука Джареда стиснулася в кулак.
Вантажівка повільно заторохкотіла та зрушила з місця, протискаючись між машиною шукачів і фургоном. Світло від ліхтарика шукача висвітило два силуети, два профілі, які дивилися просто себе. У водія був перебитий ніс.
Ми з Мел одночасно зітхнули з полегшею.
— Як почуваєтеся?
— Бадьоро, — відповіла я.
— Години через чотири дія препарату припиниться.
— Дякую.
— Дякую вам, Листя Вгорі,— засміявся шукач. — Коли ми побачили вашу машину, подумали, що доведеться мати справу з людьми. Я увесь спітнів, але не від спеки! — (Я здригнулася). — Не хвилюйтеся. Вам нічого не загрожує. Якщо бажаєте, ми можемо провести вас до самого Фенікса.
— Дякую, але не варто хвилюватися.
— Було дуже приємно з вами познайомитися. От тільки закінчиться моя зміна, я одразу повернуся додому й розповім дружині, що зустрів іще одного переселенця з Планети Квітів. Ото вона зрадіє!
— Що ж… побажайте їй від мене «найяскравішого сонця і найтривалішого дня», — сказала я, переклавши на мову людей прийняте на Планеті Квітів привітання.
— Звісно. Спокійної вам подорожі.
— А вам спокійного чергування.
Він відійшов, і мені в очі знову вдарило світло ліхтаря. Я розлючено заморгала.
— Припини, Генку, — мовив шукач, приклавши долоню дашком до очей, і попрямував до машини. Стало знову темно. Я зробила ще одне неймовірне зусилля й усміхнулася невидимому Генку. А тоді тремтячою рукою завела мотор.
Виявилося, шукачі швидші. Маленька чорна машинка з мигавками на даху затуркотіла, різко розвернулася й розчинилась у темряві.
Я виїхала на дорогу. Серце скажено калатало, ривками штовхаючи кров по венах. Усе тіло тремтіло після стресу.
— Поїхали, — прошепотіла я, клацаючи зубами.
Джаред голосно ковтнув.
— Замалим не пропали, — мовив він.
— Я думала, що Кайл просто так не поїде далі.
— Я також.
Ми здатні були хіба перешіптуватися.
— Шукач купився на обман, — зуби Джареда досі клацали.
— Так.
— Я б не купився. Твої акторські здібності не поліпшилися.
Я знизала плечима. Тіло так закляло, що здригнувся кожен м’яз.
— Вони не могли мені не повірити. Я… це щось небувале. Яке не повинно існувати.
— Щось неймовірне, — погодився Джаред. — Чудесне.
Від його слів стало тепло, лід у венах і в животі розтанув.
— Шукачі не дуже відрізняються від решти, — пробурмотіла я сама до себе. — Їх нема чого боятися.