— Вандо?
— Так?
— Ти збираєшся врятувати шукачку?
— Так.
— Тому що так правильно? — здогадався він.
— І через це також.
Він якусь мить помовчав, а тоді запитав:
— Ти знаєш, як витягнути душу, не пошкодивши при цьому тіла?
Серце стрибнуло, і перш ніж відповісти, я голосно ковтнула.
— Так. Мені траплялося робити таке раніше. У мене не було виходу — надзвичайна ситуація. Але не на Землі.
— А де? — запитав він. — І що за надзвичайна ситуація?
Цієї історії я ще не розповідала — з очевидних причин. А це одна з моїх найкращих — захоплива, динамічна. «Джеймі сподобалася б», — подумала я, зітхнула й почала тихим голосом.
— Це трапилося на Планеті Туманів. Ми були з моїм другом Приборкувачем Світла і з провідником. Не пам’ятаю імені провідника. А мене звали Живе На Зорях. У мене й на той час була вже певна репутація…
Джаред гигикнув.
— Ми вирушили в подорож через четверте крижане поле до одного з найвеличніших кришталевих міст. Той маршрут досить безпечний, тому ми вирушили втрьох.
Пазурзвірі частенько викопують ями в снігу й ховаються в них — такий собі камуфляж, пастка.
Йдеш собі по рівному безмежному полю… Аж раптом снігове покривало вибухає та здіймається в небо.
В середньому дорослий пазурзвір важить, як здоровенний бізон. А великий не поступається по вазі блакитному китові. А нам трапився особливо великий.
Я втратила провідника з поля зору. Пазурзвір з’явився переді мною й Приборкувачем Світла в одну мить. Ведмеді прудкіші за пазурзвірів, проте в цього була перевага: він напав зненацька. Його велетенська тверда клешня впала на нас зверху й розрубала навпіл Приборкане Світло, перш ніж я усвідомила, що відбувається…
Якась машина повільно виїхала зі стоянки і проминула нас.
— Я вагалася. Слід було негайно тікати, але… мій друг помирав на кризі. Через таке зволікання я також мало не померла, але, на щастя, увагу звіра відвернули. Пізніше я дізналася, що наш провідник — якби ж я запам’ятала його ім’я! — напав на звірюку ззаду, сподіваючись, що в нас з’явиться шанс на втечу. Вискакуючи зі сховку, пазурзвір здійняв купу снігу в повітря і тому не помітив провідника. Так само, як і провідник не бачив, що Приборканому Світлу вже пізно тікати.
Пазурзвір розвернувся до провідника й напіддав другою лівою ногою — мене відкинуло геть. Верхня частина тіла Приборканого Світла приземлилася неподалік. Від його крові танув сніг…
Я замовкла, ледве стримуючи дрож.
— А тоді я вчинила справді безглуздо, тому що під рукою не було нового тіла для Приборкувача Світла. Ми застрягли поміж двох міст, посеред снігової пустелі, до цивілізації не дістатися. Звісно, було жорстоко вирізати мого друга без знеболювального, але я не могла витримати — він помирав у понівеченому тілі носія.
Я скористалася тильним боком долоні — там у ведмедів широке гостре лезо, яким вони рубають лід. Рана була величезна. Хотілося вірити, що Приборкувач Світла без тями і не відчуває болю.
За допомогою м’яких внутрішніх пальців я виманила Приборкувача Світла з мозку ведмедя.
Він був досі живий. Я заледве встигла це перевірити — одразу заховала його в яйцевидну кишеню у себе на грудях, між двома найгарячішими серцями, щоб уберегти від холоду. Без носія він протягнув би кілька хвилин, не довше. От тільки де взяти годяще тіло, якщо довкола тільки снігова пустка?
Спочатку я хотіла підсадити Приборкувача Світла в свого носія, але сумніваюся, що змогла б залишитися при тямі… Та й без ліків я б померла разом із ним — у ведмедів стільки сердець, що вони дуже швидко стікають кров’ю.
Аж тут земля здригнулася від скаженого реву пазурзвіра. Я знала, що рано чи пізно пазурзвір знайде нас, хоча ми й сховалися під снігом, тим паче що поряд лежало тіло роздертого навпіл ведмедя, і яскрава кров швидко б нас видала.
Саме тоді мені спала на думку божевільна ідея…
Я замовкла й тихенько захихотіла.
— У мене не було носія для Приборкувача Світла. Я не могла підселити його у власне тіло. Ми навіть не були близькими друзями, але він помирав, повільно помирав поміж моїх сердець. Терпіти було несила.
Розлючений пазурзвір знову заревів, і я побігла на звук його голосу. Ось переді мною густе біле хутро. Діставшись третьої лівої ноги пазурзвіра, я стрибнула вгору. А стрибала я добре. Я скористалася всіма шістьма руками, щоб видертися йому на спину, чіпляючись ножами. Пазурзвір ревів і вертівся, але це не допомогло. Уяви собаку, який силкується зловити свій хвіст. У пазурзвірів дуже маленький мозок — і розум відповідний.