— Джареде, переверни її на живіт, будь ласка, — попросила я.
Він дуже обережно, мало не ніжно, доторкнувся до неї. Саме в цю мить спалахнула пропанова лампа, і в печері стало ясно як удень. Я мимовільно задерла голову й побачила, що Док затулив отвори в стелі брезентом, щоб не випускати світло назовні. За час нашої відсутності він устиг добре приготуватися.
Було дуже тихо. Шукачка дихала рівно — вдих, видих. А от дихання чоловіків було напруженим. Хтось переступив із ноги на ногу, й під підошвою захрустів пісок. Я майже фізично відчувала погляди на своїй шкірі.
Я ковтнула й тихо мовила:
— Доку, мені потрібні «Зцілення», «Очистка», «Замазка» й «Розгладження».
— Ось, будь ласка.
Я відсунула темне жорстке волосся шукачки від рожевого шраму на шиї. Дивлячись на її смагляву шкіру, я завагалася.
— Зробите надріз, Доку? Я не… Я не хочу.
— Без проблем, Вандо.
Коли він наблизився, я бачила тільки його руки. Він виклав на ліжко поряд із плечем шукачки пляшечки з ліками. У яскравому світлі зблиснув скальпель, і на моєму обличчі затанцював зайчик.
— Тримай її волосся.
Я двома руками звільнила її шию.
— Шкода, що я не можу помити руки, — пробурмотів Док сам до себе.
— Нічого страшного. У нас є «Очистка».
— Знаю, — зітхнув він. Насправді Доку був потрібен звичний порядок, щоб звільнити розум від думок і зосередитися.
— Який має бути надріз? — запитав він вагаючись.
Я відчувала позаду тепло гарячих тіл, які протискувалися вперед, щоб усе якнайкраще роздивитися, але не торкалися ні мене, ні Дока.
— Такий, як шрам. Цього цілком достатньо.
— Точно? — сумнівався Док.
— Так. Ой, заждіть!
Док відсунувся.
Я збагнула, що роблю все навпаки. Я не цілителька. Це не моє покликання. Руки тремтіли. Не відводячи погляду від шукачки, я сказала:
— Джареде, подай мені один із кріоконтейнерів.
— Гаразд.
До мене долинули кроки, а тоді стукіт: обраний Джаредом контейнер грюкнув об інші.
— Що тепер?
— Згори на кришечці є коло. Натисни на нього.
Почулося тихе гудіння: контейнер запрацював. Чоловіки почали перешіптуватися й відступили.
— Добре. Там збоку повинен бути перемикач… більше схожий на телефонний диск. Бачиш його?
— Так.
— Крути його до упору.
— Гаразд.
— Яке світло горить на кришці?
— Е-е-е… з червоного перетворюється на синє… А тепер блакитне.
Я полегшено зітхнула. Принаймні контейнери функціонують.
— Чудово. Зніми кришку й чекай.
— Як?
— Натисни попід виступ.
— Ясно… — почулося клацання — й механізм загудів. — Холодно!
— Ну звісно. Так має бути.
— Як він працює? Де джерело живлення?
— Я знала відповіді на ці запитання, коли була павуком, — зітхнула я. — Зараз я сама не розумію принципу дії контейнерів. Можете починати, Доку. Тепер я готова.
— Ну що ж, уперед, — прошепотів Док і провів скальпелем по шкірі шукачки. По шиї потекла кров і закрапала на рушничок, завбачливо приготовлений Доком.
— Трошки глибше. Під сам край…
— Так, бачу, — Док дихав швидко та збуджено.
Крізь червону кров пробивалося срібло.
— Добре. Тепер ви тримайте волосся.
Док плавно ковзнув на моє місце. Він ідеально пасував до свого покликання. З нього вийшов би чудовий цілитель.
Я не приховувала від нього своїх дій — мої рухи були настільки непомітні, що Док нічого не зрозуміє. Він не зможе повторити їх без пояснення.
Обережно провівши пальцем по спинці крихітної срібної істоти, я майже повністю занурила палець у розріз на шиї носія, відшукала передні паростки і відчула напнуті ниточки, які тягнулися до мозку.
Я ніжно просунула подушечку пальця під тільце душі, намацала передній сегмент і просунула руку далі, вздовж клубочка натягнутих ниток, цупких як ворсини щітки.
Я помацала крихітні з’єднання натягнутих ниток — не більші за голівку булавки. Заглибившись приблизно на третину, можна полічити всі з’єднання, але це забрало б забагато часу. Їх аж двісті сімнадцять, і до того ж, існує простіший спосіб. Мої пальці легенько доторкнулися до крихітного з’єднання, трошки більшого, ніж інші — радше перлинки, ніж голівки булавки. Воно було зовсім гладеньким.
Я лагідно натиснула на нього, масажуючи. З душами треба завжди поводитися лагідно, вони не розуміють насильства.
— Розслабся, — видихнула я.
І хоча душа не чула мене, все одно послухалася: напруга спала, нитки послабилися, провисли. Я відчувала, як вони повертаються в тільце, яке поступово розбухає, вбираючи їх. Усього кілька ударів серця — і процес закінчився. Я затамувала подих, відчуваючи, як у моїх руках тріпоче душа. Рветься на свободу.