«Я знаю, знаю».
Якби ж я могла сказати, що не відчуваю… того ж самого! Ненависть — непростима емоція. Але ця шукачка… важко відчувати до неї приязнь. Просто неможливо.
Нашу безгучну розмову урвала шукачка.
— Значить, окрім цього місця, інших напрямків на карті ви не вкажете?
У відповідь на її різкий тон моє тіло напружилося.
— Я не згадувала жодних напрямків на карті. Це лише ваше припущення. І, відповідаючи на ваше запитання: ні, не вкажу.
Вона тричі клацнула язиком.
— Але ви дали орієнтири.
— Мені здалося… Але більше я нічого не бачу.
— Як так? Хіба ви ще не приборкали людину? — шукачка голосно розреготалася. Вона сміялася наді мною.
Я розвернулася до неї спиною і спробувала заспокоїтися. Уявити, що шукачки взагалі нема. Що я сама на своїй скромній кухоньці, визираю крізь вікно на маленький клаптик нічного неба, на якому вмістилися три яскраві зірки.
Що я сама, як і завжди.
Поки я роздивлялася крихітні цятки, що мерехтіли в темряві ночі, в моїй голові один по одному спалахували знайомі незрозумілі орієнтири, які я неодноразово бачила у снах та уривках спогадів за різних, не пов’язаних між собою обставин.
Перший: довга ламана крива, крутий поворот на північ, потім різко назад, знову на північ, цього разу на довшому відтинку, і раптовий нахил на південь, що знову переходить у плавну криву.
Другий: ламаний зиґзаґ, чотири гострі роги, п’ятий дивно обривається, наче надламаний…
Третій: плавний рівний підйом і різкий поворот, наче довгий тонкий палець витягується вгору на північ, а потім опускається вниз.
Незрозуміло… Якесь безглуздя. Але я знала, що для Мелані це важливо. Знала від самого початку. Це таємниця, яку вона захищала запекліше за інші, нарівні з хлопчиком, її братом, про існування якого я навіть не здогадувалася до минулої ночі, коли мені наснився сон. Що ж її зламало? Що змусило поступитися? Може, що сильнішим ставав її голос у моїй голові, то важче їй було охороняти свої таємниці?
Може, вона скоро й зовсім відступиться, і тоді я побачу, що означають ці дивні орієнтири. Я була певна, що вони мають якесь значення. Що вони кудись ведуть.
І поки відгомін сміху шукачки висів у повітрі, я раптом зрозуміла, чому вони такі важливі.
Звісно! По них можна повернутися до Джареда. До них обох — Джареда і Джеймі. Куди ж іще? Яке інше місце могло так багато важити для моєї господині? Лише не повернутися, а дістатися, бо ніхто з них ще ніколи не користався цими орієнтирами. Лініями, такими ж незрозумілими для Мелані, як і для мене, хіба що…
Стіна опустилась із запізненням, тому що Мелані приділяла шукачці більше уваги, ніж я. Мелані затріпотіла у моїй голові, і тільки тоді я почула, як наблизилася шукачка.
Вона зітхнула.
— Зважаючи на вашу біографію, я очікувала від вас більшого.
— Шкода, що ви самі не можете виконати це завдання. Упевнена, що розкусити бунтівну носительку було б для вас дитячою забавкою, — сказала я рівним безбарвним голосом, не обертаючи до неї голови.
Вона гмикнула.
— У нас із першими хвилями окупації і без бунтівних носіїв проблем вистачало.
— Знаю. Сама брала участь у кількох заселеннях.
Шукачка пирхнула.
— І довго ви приборкували водорості? Напевно, довелося за ними побігати?
Мій голос залишався спокійним.
— На Південному полюсі все пройшло нормально, а от на Північному якраз усе навпаки. Через грубу помилку ми втратили весь ліс, — у моїх словах відбилася гіркота спогадів. — Тисячі живих істот відмовилися прийняти нас, натомість вирішили заснути навічно: стулили листя і померли з голоду без сонячного світла.
«Молодці», — прошепотіла Мелані, коментуючи трагедію, що спливла в моїй пам’яті. В її думці не було сарказму, лише схвалення.
«Така утрата!» — я показала їй отой біль спогадів, що обрушився на нас із сестрами, оте відчуття, мов помирає свідомість.
«І так, і так смерть. Як не поглянь».
Але тут заговорила шукачка, і я спробувала зосередитися лише на одній розмові.
— Так, — сконфужено мовила вона. — Не пощастило.
— Інколи не варто так тиснути. Дехто занадто захоплюється.
Вона нічого не відповіла, але відступила на кілька кроків. Усі знали, що у тому масовому самогубстві винні шукачі, які недооцінили можливості не здатних до втечі істот. Шукачі повелися легковажно, почавши заселення ще до того, як була проведена повномасштабна асиміляція. А коли зрозуміли, що саме задумали водорості, було запізно. Чергова партія сплячих душ була ще надто далеко, і коли прибула на місце, Північного лісу вже не існувало.