А справедливо те, що Іян страждатиме? Він більш ніж будь-хто інший заслуговує на щастя. Це не справедливо, не чесно і навіть не… нормально. Хіба здатна я так його ранити?
— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.
— Ти так це кажеш, ніби прощаєшся.
Саме так і було.
— Я, душа на ім’я Вандрівниця, кохаю тебе, людину на ім’я Іян. І це не зміниться ніколи, байдуже, що зі мною станеться, — я підбирала слова обережно, щоб у голос не прокралася й нотка обману. — Хай ким би я була — дельфіном, ведмедем чи квіткою, — це не має значення. Я б завжди кохала тебе, пам’ятала тебе. Ти навіки залишишся моїм єдиним коханням.
Його руки напружилися, дужче стиснули мене, і я знову відчула його стримуваний гнів. Стало важко дихати.
— Ти нікуди не втечеш. Ти залишишся тут.
— Іяне…
Тепер його голос звучав різко — сердито й водночас по-діловому.
— Це не тільки заради мене. Ти — член нашого товариства, і ніхто просто так тебе не вижене. Ти занадто важлива для нас усіх — навіть для тих, хто ніколи цього не визнає. Ти нам потрібна.
— Іяне, мене ніхто не виганяє.
— Саме так. Навіть ти сама не виженеш себе, Вандрівнице.
Він знову поцілував мене, цього разу від злості трохи грубіше.
Його долоня стиснулася в кулак, схопивши мене за волосся, він на кілька дюймів відсторонив моє обличчя.
— Приємно чи ні? — з притиском запитав він.
— Приємно.
— Так я і думав, — проричав він.
І знову мене поцілував. Його руки так міцно пригорнули мене, що аж ребра захрустіли, а губи так яро накинулися на мої, що у мене запаморочилось у голові, стало важко дихати. Іян послабив обійми, і його вуста ковзнули до мого обличчя:
— Ходімо.
— Куди? Куди ми йдемо?
Я не збиралася нікуди йти, безперечно. І водночас на саму тільки думку, що я можу піти, байдуже куди, головне — з Іяном, серце шалено закалатало. З моїм Іяном. Він мій, тоді як Джаред ніколи буде моїм. Як і це тіло ніколи не належатиме Іянові.
— Не опирайся, Вандрівнице. Я і так заледве при тямі,— він підхопився на ноги й потягнув мене за собою.
— Куди? — наполягала я.
— Ми йдемо східним тунелем, попри поле, до самого кінця.
— У гральну кімнату?
— Так. А тоді тобі доведеться трохи зачекати, поки я всіх зберу.
— Навіщо?
Божевілля якесь. Він що, планує побігати, пограти? Знову знімати стрес?
— Нам слід усе обговорити. Я скликаю суд, Вандрівнице, і ти не зможеш оскаржити його рішення.
Розділ 57. Звершилося
Цього разу на суд прийшло набагато менше народу, ніж тоді, коли вирішувалася Кайлова доля. Іян привів тільки Джеба, Дока та Джареда. Іяну не треба було нагадувати, що Джеймі і близько не можна підпускати до таких зібрань.
За мене з ним попрощається Мелані. Я цього не витримаю — не з Джеймі. Байдуже, що я боягузка. Але я цього не робитиму.
Всього один блакитний ліхтар, один тьмяний круг світла на землі. Ми сиділи по краю цього кола: я — сама-самісінька навпроти чотирьох чоловіків. Джеб навіть приніс рушницю — наче то молоток судді, який додасть нашому зібранню офіційності.
Запах сірки повернув мене назад у болісні дні моєї скорботи; є спогади, про які я, зникаючи, не пошкодую.
— Як вона? — тривожно запитала я в Дока, поки всі всідалися й нічого ще не почалося. Цей суд був марним гаянням мого крихітного запасу часу. Мене хвилювали набагато серйозніші речі.
— Котра з двох? — відповів Док запитанням на запитання.
Кілька секунд я просто дивилася на нього, а тоді мої очі розширилися.
— Сонні в контейнері? Вже?
— Кайл вирішив, що з нашого боку жорстоко змушувати її і далі страждати. Вона була така… нещаслива.
— Шкода, що я з нею не попрощалася, — пробурмотіла я сама до себе. — Не сказала їй «щасти». Як там Джоді?
— Поки що не реагує.
— А господиня цілительки?
— Труді її забрала. Гадаю, вони пішли перекусити. Вони підбирають їй тимчасове ім’я: не називатися ж їй «господиня» або ще краще — «тіло», — Док криво усміхнувся.
— З нею все буде гаразд. Я впевнена, — мовила я, намагаючись вірити власним словам. — І з Джоді також. Усе владнається.
Ніхто не дорікнув мені за брехню. Всі розуміли, що так я силкуюся переконати сама себе.
Док зітхнув.